English to Ukrainian translator specializing in technology and science

Working languages:

English to Ukrainian

Tetiana Batrak
EN-UA Translations: Tech & Sci

Kyiv, Kyyiv, Misto, Ukraine

Local time: 23:40 EEST (GMT+3)

Send email

Feedback from
clients and colleagues
on Willingness to Work Again

No feedback collected

EN-UA Translations: Tech & Sci

Freelance translator and/or interpreter,

Verified site user

This person has a SecurePRO™ card. Because this person is not a ProZ.com Plus subscriber, to view his or her SecurePRO™ card you must be a ProZ.com Business member or Plus subscriber.

This person is not affiliated with any business or Blue Board record at ProZ.com.

Translation, Subtitling, Editing/proofreading

Specializes in:
Science (general)	Biology (-tech,-chem,micro-)
Computers (general)	Medical: Health Care

English to Ukrainian - Rates: 0.05 - 0.06 USD per word / 18 - 19 USD per hour

Wire transfer, Skrill

Sample translations submitted: 12

English to Ukrainian: TED Talk You can grow new brain cells http://www.ted.com/talks/sandrine_thuret_you_can_grow_new_brain_cells_here_s_how General field: Science Detailed field: Biology (-tech,-chem,micro-)
Source text - English Can we, as adults, grow new nerve cells? There's still some confusion about that question, as this is a fairly new field of research. For example, I was talking to one of my colleagues, Robert, who is an oncologist, and he was telling me, "Sandrine, this is puzzling. Some of my patients that have been told they are cured of their cancer still develop symptoms of depression." And I responded to him, "Well, from my point of view that makes sense. The drug you give to your patients that stops the cancer cells multiplying also stops the newborn neurons being generated in their brain." And then Robert looked at me like I was crazy and said, "But Sandrine, these are adult patients -- adults do not grow new nerve cells." And much to his surprise, I said, "Well actually, we do." And this is a phenomenon that we call neurogenesis. [Neurogenesis] Now Robert is not a neuroscientist, and when he went to medical school he was not taught what we know now -- that the adult brain can generate new nerve cells. So Robert, you know, being the good doctor that he is, wanted to come to my lab to understand the topic a little bit better. And I took him for a tour of one of the most exciting parts of the brain when it comes to neurogenesis -- and this is the hippocampus. So this is this gray structure in the center of the brain. And what we've known already for very long, is that this is important for learning, memory, mood and emotion. However, what we have learned more recently is that this is one of the unique structures of the adult brain where new neurons can be generated. And if we slice through the hippocampus and zoom in, what you actually see here in blue is a newborn neuron in an adult mouse brain. So when it comes to the human brain -- my colleague Jonas Frisén from the Karolinska Institutet, has estimated that we produce 700 new neurons per day in the hippocampus. You might think this is not much, compared to the billions of neurons we have. But by the time we turn 50, we will have all exchanged the neurons we were born with in that structure with adult-born neurons. So why are these new neurons important and what are their functions? First, we know that they're important for learning and memory. And in the lab we have shown that if we block the ability of the adult brain to produce new neurons in the hippocampus, then we block certain memory abilities. And this is especially new and true for spatial recognition -- so like, how you navigate your way in the city. We are still learning a lot, and neurons are not only important for memory capacity, but also for the quality of the memory. And they will have been helpful to add time to our memory and they will help differentiate very similar memories, like: how do you find your bike that you park at the station every day in the same area, but in a slightly different position? And more interesting to my colleague Robert is the research we have been doing on neurogenesis and depression. So in an animal model of depression, we have seen that we have a lower level of neurogenesis. And if we give antidepressants, then we increase the production of these newborn neurons, and we decrease the symptoms of depression, establishing a clear link between neurogenesis and depression. But moreover, if you just block neurogenesis, then you block the efficacy of the antidepressant. So by then, Robert had understood that very likely his patients were suffering from depression even after being cured of their cancer, because the cancer drug had stopped newborn neurons from being generated. And it will take time to generate new neurons that reach normal functions. So, collectively, now we think we have enough evidence to say that neurogenesis is a target of choice if we want to improve memory formation or mood, or even prevent the decline associated with aging, or associated with stress. So the next question is: can we control neurogenesis? The answer is yes. And we are now going to do a little quiz. I'm going to give you a set of behaviors and activities, and you tell me if you think they will increase neurogenesis or if they will decrease neurogenesis. Are we ready? OK, let's go. So what about learning? Increasing? Yes. Learning will increase the production of these new neurons. How about stress? Yes, stress will decrease the production of new neurons in the hippocampus. How about sleep deprivation? Indeed, it will decrease neurogenesis. How about sex? Oh, wow! (Laughter) Yes, you are right, it will increase the production of new neurons. However, it's all about balance here. We don't want to fall in a situation -- (Laughter) about too much sex leading to sleep deprivation. (Laughter) How about getting older? So the neurogenesis rate will decrease as we get older, but it is still occurring. And then finally, how about running? I will let you judge that one by yourself. So this is one of the first studies that was carried out by one of my mentors, Rusty Gage from the Salk Institute, showing that the environment can have an impact on the production of new neurons. And here you see a section of the hippocampus of a mouse that had no running wheel in its cage. And the little black dots you see are actually newborn neurons-to-be. And now, you see a section of the hippocampus of a mouse that had a running wheel in its cage. So you see the massive increase of the black dots representing the new neurons-to-be. So activity impacts neurogenesis, but that's not all. What you eat will have an effect on the production of new neurons in the hippocampus. So here we have a sample of diet -- of nutrients that have been shown to have efficacy. And I'm just going to point a few out to you: Calorie restriction of 20 to 30 percent will increase neurogenesis. Intermittent fasting -- spacing the time between your meals -- will increase neurogenesis. Intake of flavonoids, which are contained in dark chocolate or blueberries, will increase neurogenesis. Omega-3 fatty acids, present in fatty fish, like salmon, will increase the production of these new neurons. Conversely, a diet rich in high saturated fat will have a negative impact on neurogenesis. Ethanol -- intake of alcohol -- will decrease neurogenesis. However, not everything is lost; resveratrol, which is contained in red wine, has been shown to promote the survival of these new neurons. So next time you are at a dinner party, you might want to reach for this possibly "neurogenesis-neutral" drink. (Laughter) And then finally, let me point out the last one -- a quirky one. So Japanese groups are fascinated with food textures, and they have shown that actually soft diet impairs neurogenesis, as opposed to food that requires mastication -- chewing -- or crunchy food. So all of this data, where we need to look at the cellular level, has been generated using animal models. But this diet has also been given to human participants, and what we could see is that the diet modulates memory and mood in the same direction as it modulates neurogenesis, such as: calorie restriction will improve memory capacity, whereas a high-fat diet will exacerbate symptoms of depression -- as opposed to omega-3 fatty acids, which increase neurogenesis, and also help to decrease the symptoms of depression. So we think that the effect of diet on mental health, on memory and mood, is actually mediated by the production of the new neurons in the hippocampus. And it's not only what you eat, but it's also the texture of the food, when you eat it and how much of it you eat. On our side -- neuroscientists interested in neurogenesis -- we need to understand better the function of these new neurons, and how we can control their survival and their production. We also need to find a way to protect the neurogenesis of Robert's patients. And on your side -- I leave you in charge of your neurogenesis. Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Чи можуть у нас, дорослих, вирости нові нервові клітини? З цим питанням все ще коїться якась плутинина, так як це досить нова галузь досліджень. Наприклад, я говорила з одним з моїх колег, Робертом, він - онколог, і він казав мені: "Сандрін, це викликає подив. Дехто з моїх пацієнтів, яким було сказано, що вони вилікувались від раку, все ще відчувають симптоми депресії". І я йому відповіла: "Ну, з моєї точки зору це зрозуміло. Ліки, які ти даєш своїм пацієнтам, щоб зупинити поділ ракових клітин, також припиняють появу нових нейронів в їх мозку". Роберт подивився на мене як на божевільну та відповів: "Але, Сандрін, це дорослі пацієнти - у дорослих не ростуть нові нервові клітини". І, на його великий подив, я сказала: "Насправді, вони ростуть". Цей феномен ми називаємо нейрогенезом. [Нейрогенез] Звичайно, Роберт - не спеціаліст з нейронауки, і коли він відвідував медичну школу, його не вчили усьому, що ми знаємо зараз - що мозок дорослого може генерувати нові нервові клітини. І Роберт, зрозуміло, як відповідальний лікар, вирішив піти до моєї лабораторії, щоб краще розібратись у цій справі. І я йому влаштувала турне по найзахоплюючішій частині мозку, коли йдеться про нейрогенез - і це гіпокамп. Це ось ця сіра речовина в центрі мозку. Ми з давніх-давен знаємо, що вона важлива для навчання, запам'ятовування, настрою та емоцій. Тим не менш, нещодавно ми з'ясували, що це одних з унікальних відділів мозку дорослого, де можуть генеруватися нові нейрони. Якщо ми розглянемо зріз гіпокампа та збільшимо його, те, що ви бачите блакитного кольору, це новонароджений нейрон у мозку дорослого. Так що коли йдеться про людський мозок - мій колега Йонас Фрізен з Каролінського Інституту підрахував, що ми виробляємо 700 нових нейронів на день у гіпокампі. Ви можете подумати, що це не багато порівняно з мільярдами нейронів, які ми маємо. Але до того часу, коли нам виповниться 50, усі нейрони, з якими ми народились, будуть замінені у цій частині мозку на нейрони, які з'явились у дорослому віці. Так чому ж ці нові нейрони важливі, і в чому полягають їх функції? По-перше, ми знаємо, що вони важливі для навчання та пам'яті. І в лабораторії ми довели, що, якщо ми блокуємо можливість мозку дорослого виробляти нові нейрони в гіпокампі, одночасно ми блокуємо певні можливості пам'яті. І це твердження особливо нове та вірне щодо орієнтації у просторі - тобто, коли ви прокладаєте свій шлях у місті. Ми вивчаємо ці функції далі, нейрони впливають не тільки на об'єм пам'яті, але й на якість пам'яті. І вони будуть корисними, щоб додати часу нашій пам'яті, і вони допоможуть розділяти дуже схожі спогади, як-от як вам знайти ваш велосипед, який ви залишаєте на станції щодня на одній і тій самій парковці, але в різних її частинах? І, що більш цікаво моєму колезі Роберту, це дослідження, яке ми проводимо стосовно нейрогенезу та депресії. У тваринній моделі депресії ми бачили, що ми маємо нижчий рівень нейрогенезу. І коли ми даємо антидепресанти, ми збільшуємо виробництво цих новонароджених нейронів і зменшуємо симптоми депресії, встановлюючи чіткий зв'язок між нейрогенезом та депресією. І, між іншим, якщо ви блокуєте нейрогенез, одночасно ви блокуєте ефективність антидепресанту. І відтепер Роберт зрозумів, що скоріш за все його пацієнти потерпали від депресії, навіть вилікувавшись від раку, оскільки ліки від раку припинили генерування новонароджених нейронів. І знадобиться дейкий час, щоб генерування нових нейронів досягло звичайного рівня. Так, спільними зусиллями, гадаю, ми зібрали достатньо доказів, щоб стверджувати, що нейрогенез - головна ціль, коли ми хочемо покращити формування спогадів чи настрій, чи навіть попередити їх погіршення, пов'язане зі старінням, чи пов'язане зі стресом. Так що наступне питання: чи можемо ми контролювати нейрогенез? Відповідь - так. І ми зараз проведемо невеличку вікторину. Я продемонструю вам приклади поведінки та діяльності, і ви скажете мені, на вашу думку, вони підвищать нейрогенез, чи навпаки, знизять його. Ви готові? ОК, почнемо. Як щодо навчання? Підвищує? Так. Навчання підвищить виробництво цих нових нейронів. Як щодо стресу? Так, стрес знизить виробництво нових нейронів у гіпокампі. Як щодо нестачі сну? Саме так, воно знизить нейрогенез. Як щодо сексу? О, вау! (Сміх) Так, ви праві, він підвищить виробництво нових нейронів. Тим не менш, тут необхідний баланс. Ми ж не хочемо потрапити у ситуацію - (Сміх) коли забагато сексу призведе до нестачі сну. (Сміх) Як щодо старіння? Так рівень нейрогенезу знизиться, коли ми постаріємо, але він все ще відбувається. І насамкінець, як щодо бігу? Я пропоную вам вирішити це самостійно. Ось одне з перших досліджень, яке проведене одним з моїх наставників, "іржавим Кейджем" з інституту Солка, яке демонструє, що середовище може мати вплив на виробництво нових нейронів. А тут ви бачите відділ гіпокампа у миші, яка не мала колеса для бігу в клітці. І маленькі чорні цяточки, які ви бачите, це майбутні новонароджені нейрони. Тепер ви бачите відділ гіпокампа миші, яка мала колесо для бігу у клітці. Ви бачите значне збільшення чорних цяточок, які являють собою майбутні нові нейрони. Так що активність впливає на нейрогенез, але це ще не все. Те, що ви їсте, вплине на виробництво нових нейронів у гіпокампі. Ось тут ми маємо зразки дієти - поживних речовин, які, як доведено, мають ефект. І зараз я поясню вам вплив деяких з них: Обмеження калорій з 20 до 30 відсотків збільшить нейрогенез. Перерви між прийомами їжі - збільшать нейрогенез. Споживання флавоноїдов, які містяться в чорному шоколаді або чорницях, збільшать нейрогенез. Омега-3 ненасичені жирні кислоти, які містяться у жирній рибі, наприклад, лососі, збільшать виробництво цих нових нейронів. І навпаки, дієта, багата на насичені жирні кислоти, буде мати негативний вплив на нейрогенез. Етанол - споживається з алкоголем - знизить нейрогенез. Тим не менш, не все втрачено: резвератро́л, який міститься в червоному вині, виявилось, сприяє виживанню цих нових нейронів. Так що наступного разу за обіднім столом ви, можливо, захочете скуштувати цей "нейрогенезо-нейтральний" напій. (Сміх) І наостанок, дозвольте показати останній приклад - химерний. Японські групи надають великого значення структурі їжі, і їм продемонстрували, що, насправді, м'яка їжа порушує нейрогенез, на противагу їжі, яка потребує розкусування - жування - чи хрусткій їжі. Таким чином, всі ці дані, де ми повинні дістатися клітинного рівня, були отримані за допомогою тваринних моделей. Але ця дієта також була запропонована людям, і ми могли побачити, що дієта модулює пам'ять та настрій у тому самому напрямку, у якому вона модулює нейрогенез, тобто, зниження калорій покращує об'єм пам'яті, в той час, як жирна дієта поглиблює симптоми депресії - на відміну від омега-3 ненасичених жирних кислот, які збільшують нейрогенез і також допомагають знизити симптоми депресії. Так що ми думаємо, що ефект дієти на психічне здоров'я, на пам'ять та настрій насправді має зв'язок з виробництвом нових нейронів в гіпокампі. І це не тільки те, що ви їсте, а також структура їжі, яку ви споживаєте, та її кількість. З нашого боку, - нейронауковці цікавляться нейрогенезом - нам потрібно краще розуміти функцію цих нових нейронів, і як ми можемо контролювати їх виживання та їх виробництво. Нам також потрібно знайти спосіб захистити нейрогенез у пацієнтів Роберта. З вашого боку - я залишаю вас на сторожі вашого нейрогенезу. Дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Michael Kimmel Why gender equality is good for everyone men included Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English I'm here to recruit men to support gender equality. (Cheers) Wait, wait. What? What do men have to do with gender equality? Gender equality is about women, right? I mean, the word gender is about women. Actually, I'm even here speaking as a middle class white man. Now, I wasn't always a middle class white man. It all happened for me about 30 years ago when I was in graduate school, and a bunch of us graduate students got together one day, and we said, you know, there's an explosion of writing and thinking in feminist theory, but there's no courses yet. So we did what graduate students typically do in a situation like that. We said, OK, let's have a study group. We'll read a text, we'll talk about it, we'll have a potluck dinner. (Laughter) So every week, 11 women and me got together. (Laughter) We would read some text in feminist theory and have a conversation about it. And during one of our conversations, I witnessed an interaction that changed my life forever. It was a conversation between two women. One of the women was white, and one was black. And the white woman said -- this is going to sound very anachronistic now -- the white woman said, "All women face the same oppression as women. All women are similarly situated in patriarchy, and therefore all women have a kind of intuitive solidarity or sisterhood." And the black woman said, "I'm not so sure. Let me ask you a question." So the black woman says to the white woman, "When you wake up in the morning and you look in the mirror, what do you see?" And the white woman said, "I see a woman." And the black woman said, "You see, that's the problem for me. Because when I wake up in the morning and I look in the mirror," she said, "I see a black woman. To me, race is visible. But to you, race is invisible. You don't see it." And then she said something really startling. She said, "That's how privilege works. Privilege is invisible to those who have it." It is a luxury, I will say to the white people sitting in this room, not to have to think about race every split second of our lives. Privilege is invisible to those who have it. Now remember, I was the only man in this group, so when I witnessed this, I went, "Oh no." (Laughter) And somebody said, "Well what was that reaction?" And I said, "Well, when I wake up in the morning and I look in the mirror, I see a human being. I'm kind of the generic person. You know, I'm a middle class white man. I have no race, no class, no gender. I'm universally generalizable." (Laughter) So I like to think that was the moment I became a middle class white man, that class and race and gender were not about other people, they were about me. I had to start thinking about them, and it had been privilege that had kept it invisible to me for so long. Now, I wish I could tell you this story ends 30 years ago in that little discussion group, but I was reminded of it quite recently at my university where I teach. I have a colleague, and she and I both teach the sociology of gender course on alternate semesters. So she gives a guest lecture for me when I teach. I give a guest lecture for her when she teaches. So I walk into her class to give a guest lecture, about 300 students in the room, and as I walk in, one of the students looks up and says, "Oh, finally, an objective opinion." All that semester, whenever my colleague opened her mouth, what my students saw was a woman. I mean, if you were to say to my students, "There is structural inequality based on gender in the United States," they'd say, "Well of course you'd say that. You're a woman. You're biased." When I say it, they go, "Wow, is that interesting. Is that going to be on the test? How do you spell 'structural'?" (Laughter) So I hope you all can see, this is what objectivity looks like. (Laughter) (Applause) Disembodied Western rationality. (Laughter) And that, by the way, is why I think men so often wear ties. (Laughter) Because if you are going to embody disembodied Western rationality, you need a signifier, and what could be a better signifier of disembodied Western rationality than a garment that at one end is a noose and the other end points to the genitals? (Laughter) (Applause) That is mind-body dualism right there. So making gender visible to men is the first step to engaging men to support gender equality. Now, when men first hear about gender equality, when they first start thinking about it, they often think, many men think, well, that's right, that's fair, that's just, that's the ethical imperative. But not all men. Some men think -- the lightning bolt goes off, and they go, "Oh my God, yes, gender equality," and they will immediately begin to mansplain to you your oppression. They see supporting gender equality something akin to the cavalry, like, "Thanks very much for bringing this to our attention, ladies, we'll take it from here." This results in a syndrome that I like to call 'premature self-congratulation.' (Laughter) (Applause) There's another group, though, that actively resists gender equality, that sees gender equality as something that is detrimental to men. I was on a TV talk show opposite four white men. This is the beginning of the book I wrote, 'Angry White Men.' These were four angry white men who believed that they, white men in America, were the victims of reverse discrimination in the workplace. And they all told stories about how they were qualified for jobs, qualified for promotions, they didn't get them, they were really angry. And the reason I'm telling you this is I want you to hear the title of this particular show. It was a quote from one of the men, and the quote was, "A Black Woman Stole My Job." And they all told their stories, qualified for jobs, qualified for promotions, didn't get it, really angry. And then it was my turn to speak, and I said, "I have just one question for you guys, and it's about the title of the show, 'A Black Woman Stole My Job.' Actually, it's about one word in the title. I want to know about the word 'my.' Where did you get the idea it was your job? Why isn't the title of the show, 'A Black Woman Got the Job?' or 'A Black Woman Got A Job?'" Because without confronting men's sense of entitlement, I don't think we'll ever understand why so many men resist gender equality. (Applause) Look, we think this is a level playing field, so any policy that tilts it even a little bit, we think, "Oh my God, water's rushing uphill. It's reverse discrimination against us." (Laughter) So let me be very clear: white men in Europe and the United States are the beneficiaries of the single greatest affirmative action program in the history of the world. It is called "the history of the world." (Laughter) (Applause) So, now I've established some of the obstacles to engaging men, but why should we support gender equality? Of course, it's fair, it's right and it's just. But more than that, gender equality is also in our interest as men. If you listen to what men say about what they want in their lives, gender equality is actually a way for us to get the lives we want to live. Gender equality is good for countries. It turns out, according to most studies, that those countries that are the most gender equal are also the countries that score highest on the happiness scale. And that's not just because they're all in Europe. (Laughter) Even within Europe, those countries that are more gender equal also have the highest levels of happiness. It is also good for companies. Research by Catalyst and others has shown conclusively that the more gender-equal companies are, the better it is for workers, the happier their labor force is. They have lower job turnover. They have lower levels of attrition. They have an easier time recruiting. They have higher rates of retention, higher job satisfaction, higher rates of productivity. So the question I'm often asked in companies is, "Boy, this gender equality thing, that's really going to be expensive, huh?" And I say, "Oh no, in fact, what you have to start calculating is how much gender inequality is already costing you. It is extremely expensive." So it is good for business. And the other thing is, it's good for men. It is good for the kind of lives we want to live, because young men especially have changed enormously, and they want to have lives that are animated by terrific relationships with their children. They expect their partners, their spouses, their wives, to work outside the home and be just as committed to their careers as they are. I was talking, to give you an illustration of this change -- Some of you may remember this. When I was a lot younger, there was a riddle that was posed to us. Some of you may wince to remember this riddle. This riddle went something like this. A man and his son are driving on the freeway, and they're in a terrible accident, and the father is killed, and the son is brought to the hospital emergency room, and as they're bringing the son into the hospital emergency room, the emergency room attending physician sees the boy and says, "Oh, I can't treat him, that's my son." How is this possible? We were flummoxed by this. We could not figure this out. (Laughter) Well, I decided to do a little experiment with my 16-year old son. He had a bunch of his friends hanging out at the house watching a game on TV recently. So I decided I would pose this riddle to them, just to see, to gauge the level of change. Well, 16-year-old boys, they immediately turned to me and said, "It's his mom." Right? No problem. Just like that. Except for my son, who said, "Well, he could have two dads." (Laughter) (Applause) That's an index, an indicator of how things have changed. Younger men today expect to be able to balance work and family. They want to be dual-career, dual-carer couples. They want to be able to balance work and family with their partners. They want to be involved fathers. Now, it turns out that the more egalitarian our relationships, the happier both partners are. Data from psychologists and sociologists are quite persuasive here. I think we have the persuasive numbers, the data, to prove to men that gender equality is not a zero-sum game, but a win-win. Here's what the data show. Now, when men begin the process of engaging with balancing work and family, we often have two phrases that we use to describe what we do. We pitch in and we help out. (Laughter) And I'm going to propose something a little bit more radical, one word: "share." (Laughter) Because here's what the data show: when men share housework and childcare, their children do better in school. Their children have lower rates of absenteeism, higher rates of achievement. They are less likely to be diagnosed with ADHD. They are less likely to see a child psychiatrist. They are less likely to be put on medication. So when men share housework and childcare, their children are happier and healthier, and men want this. When men share housework and childcare, their wives are happier. Duh. Not only that, their wives are healthier. Their wives are less likely to see a therapist, less likely to be diagnosed with depression, less likely to be put on medication, more likely to go to the gym, report higher levels of marital satisfaction. So when men share housework and childcare, their wives are happier and healthier, and men certainly want this as well. When men share housework and childcare, the men are healthier. They smoke less, drink less, take recreational drugs less often. They are less likely to go to the ER but more like to go to a doctor for routine screenings. They are less likely to see a therapist, less likely to be diagnosed with depression, less likely to be taking prescription medication. So when men share housework and childcare, the men are happier and healthier. And who wouldn't want that? And finally, when men share housework and childcare, they have more sex. (Laughter) Now, of these four fascinating findings, which one do you think Men's Health magazine put on its cover? (Laughter) "Housework Makes Her Horny. (Not When She Does It.)" (Laughter) Now, I will say, just to remind the men in the audience, these data were collected over a really long period of time, so I don't want listeners to say, "Hmm, OK, I think I'll do the dishes tonight." These data were collected over a really long period of time. But I think it shows something important, that when Men's Health magazine put it on their cover, they also called, you'll love this, "Choreplay." So, what we found is something really important, that gender equality is in the interest of countries, of companies, and of men, and their children and their partners, that gender equality is not a zero-sum game. It's not a win-lose. It is a win-win for everyone. And what we also know is we cannot fully empower women and girls unless we engage boys and men. We know this. And my position is that men need the very things that women have identified that they need to live the lives they say they want to live in order to live the lives that we say we want to live. In 1915, on the eve of one of the great suffrage demonstrations down Fifth Avenue in New York City, a writer in New York wrote an article in a magazine, and the title of the article was, "Feminism for Men." And this was the first line of that article: "Feminism will make it possible for the first time for men to be free." Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Я тут, щоб залучити чоловіків до підтримки гендерної рівності. (Пожвавлення) Зачекайте, зачекайте. Що не так? Який стосунок чоловіки мають до гендерної рівності? Гендерна рівність - це про жінок, так? Я маю на увазі, що слово стать - це про жінок. Насправді, я навіть тут промовляю, як білий чоловік середнього класу. Проте я не завжди був білим чоловіком середнього класу. Це трапилось зі мною близько 30 років тому, коли я навчався в аспірантурі, і одного дня зібралася купа нас - аспірантів. Ми завели мову, знаєте, що зчинився вибух писання та мислення у феміністичній теорії, проте немає ніяких навчальних курсів. Ми зробили те, що зазвичай роблять аспіранти у схожих випадках. Сказали, добре, давайте зберемо дослідницьку групу. Будемо читати тексти, ми будемо їх обговорювати, скинемось на вечерю. (Сміх) Таким чином, щотижня 11 жінок та я збиралися разом. (Сміх) Ми читали певну працю з фемінізму та обговорювали її. Під час одного з наших обговорень я став свідком дечого, що змінило моє життя назавжди. Це була розмова між двома жінками. Одна з них була біла, інша - чорношкіра. Біла жінка сказала, це звучатиме анахронізмом тепер, ця біла жінка сказала: "Усі жінки стикаються з однаковим пригніченням. Усі жінки мають однакове положення у патріархаті, тому всі жінки інстинктивно відчувають солідарність чи сестринство". Чорношкіра жінка заперечила: "Я не впевнена в цьому. Дозвольте дещо запитати". І ця чорношкіра жінка каже білій жінці: "Коли Ви прокидаєтеся вранці та дивитесь у дзеркало, що Ви бачите?" Біла жінка відповіла: "Я бачу жінку". Чорношкіра жінка відповіла: "Бачите, ось де проблема для мене. Тому що, коли я прокидаюся вранці і дивлюся у дзеркало, я бачу чорну жінку. Мені видно расові ознаки. Але для Вас вони невидимі. Ви не бачите їх". Далі вона сказала дещо справді приголомшливе. Вона сказала: "Так працює привілей. Привілей невидимий для тих, хто його має". Це ж розкіш. Так можна сказати білим людям, які сидять у цій кімнаті, не думати про расову приналежність кожну частку секунди нашого життя. Привілей невидимий для тих, хто його має. Не забувайте, я був єдиним чоловіком в групі, тому, коли я почув це, у мене вихопилось: "О, ні". (Сміх) Хтось запитав: "Так якою має бути реакція?" Тоді я відповів: "Коли я прокидаюсь вранці та дивлюсь у дзеркало, я бачу людську істоту. Я - просто людина. Я - білий чоловік середнього класу. У мене немає ні раси, ні класу, ні статі. Я - універсально узагальнений". (Сміх) Гадаю, що саме в цю мить я став білим чоловіком середнього класу. І клас, і раса, і стать були не про інших людей, вони були про мене. Я почав думати про них, і це було привілеєм, що все це залишалось невидимим для мене так довго. Я би хотів сказати, що все скінчилось 30 років тому в тій дискусійній групі, але зовсім недавно довелось пригадати це в моєму університеті, де я викладаю. У мене є колега, ми обидвоє викладаємо курс соціології статі на альтернативних семестрах. Вона дає гостьову лекцію, коли я викладаю. І я даю гостьову лекцію, коли вона викладає. Якось я прийшов до її класу провести гостьову лекцію. Близько 300 студентів в аудиторії. Коли я зайшов, один зі студентів подивився та сказав: "О, нарешті, об'єктивний погляд". Весь цей семестр, щоразу, коли моя колега відкривала рота, мої студенти бачили жінку. Я маю на увазі, якщо ви кажете студентам: "В Сполучених Штатах є структурна нерівність, що ґрунтується на статі", вони скажуть: "Звісно, ти будеш так казати. Ти - жінка. Ти - упереджена". Коли я кажу це, вони починають: "Вау, як цікаво. А це буде в тесті? А як пишеться "структурна"?" (Сміх) Тому, я сподіваюсь, ви усі можете подивитись, як виглядає об'єктивність. (Сміх) (Оплески) Безтілесний західний раціоналізм. (Сміх) Тому, між іншим, на мою думку, чоловіки так часто зав'язують краватку. (Сміх) Бо, якщо ви збираєтесь уособити безтілесний західний раціоналізм, вам потрібен символ, а що може бути кращим символом безтілесного західного раціоналізму як предмет, один кінець якого - зашморг, а інший кінець вказує на геніталії? (Сміх) (Оплески) Ось вам дуалізм тіла та свідомості. Зробити стать видимою для чоловіків - це перший крок до залучення чоловіків до підтримки гендерної рівності. Коли чоловіки вперше чують про гендерну рівність, коли тільки починають думати про неї, а вони часто думають, багато чоловіків думають, це правильно, це чесно, це просто, - це етична необхідність. Але не всі чоловіки. Деякі чоловіки думають, ніби грім серед ясного неба, і починають: "О, боже-світе, так, гендерна рівність", і відразу почнуть по-чоловічому захищати вас від вашого гніту. Вони думають, що гендерна рівність подібна до кавалерства, як-от: "Дуже дякуємо, що звернули на це нашу увагу, шановні пані, ми заберемо це звідси". Це призводить до синдрому, який я називаю "передчасне самовихваляння". (Сміх) (Оплески) все ж є інша група, яка чине активний опір гендерній рівності, яка бачить у гендерній рівності щось шкідливе для чоловіків. Я був на телевізійному шоу та протистояв чотирьом білим чоловікам. Це початок книги, яку я написав, "Розлючені білі чоловіки". Там було чотири злих білих чоловіка, які вважали, що вони, білі американські чоловіки, були жертвами зворотньої дискримінації на робочому місці. Усі вони розказали історії, що були кваліфіковані для роботи, для підвищення, але не отримали цього. Вони були дійсно розлючені. Я розповідаю вам це тому, що я хочу, щоб ви почули назву шоу, про яке йдеться. Це була цитата з одного з цих чоловіків, і ось вона: "Чорна жінка вкрала мою роботу". Вони розказали свої історії. Кваліфіковані для роботи, для підвищення не отримали їх, розлютилися. Потім настала моя черга говорити, і я сказав: "У мене тільки одне питання до вас, і воно стосується назви цього шоу, "Чорна жінка вкрала мою роботу". Насправді, щодо одного слова в цій назві. Я хочу запитати про слово "мою". Як вам спало на думку, що це була ваша робота?" Чому шоу не називається: "Чорна жінка отримала цю роботу"? Або "Чорна жінка отримала роботу"? Тому що без протистояння чоловічому розумінню права, я не думаю, що ми зрозуміємо, чому багато чоловіків опираються гендерній рівності. (Оплески) Погляньте, ми думаємо, що правила встановлені справедливо, і якщо якась політика хоч трохи змінює їх, ми думаємо: "О, боже мій, вода піднімається. Це зворотна дискримінація проти нас". (Сміх) Тому я скажу абсолютно чітко: білі чоловіки в Європі та Сполучених Штатах є вигодонабувачами єдиної найбільшої позитивної програми дій в історії світу. Це називається "історія світу". (Сміх) (Оплески) Тепер я визначив деякі перешкоди до залучення чоловіків, але чому ми повинні підтримувати гендерну рівність? Звісно, це чесно, це правильно і це просто. Але більше того, гендерна рівність також в наших інтересах, як чоловіків. Якщо ви послухаєте, що чоловіки говорять про те, чого вони хочуть в житті, гендерна рівність - це реальний спосіб для нас отримати життя, яке ми хочемо. Гендерна рівність - це добре для країн. З багатьох досліджень випливає, що ті країни, які найбільш гендерно рівні, також є країнами, які отримують найвищі бали за шкалою щастя. І це не тільки тому, що вони всі в Європі. (Сміх) Навіть в межах Європи ті країни, які більш гендерно рівні також мають вищий рівень щастя. Це також добре для компаній. Дослідження Каталіста та інших переконливо демонструють, що чим більш гендернорівними є компанії, тим це краще для працівників, тим щасливіша їхня робоча сила. Вони мають нижчу плинність кадрів. Вони мають нижчий рівень виснаження. Їм легше знаходити претендентів на вакансії. У них вище утримування та задоволення від роботи, вищий рівень продуктивності. Питання, яке мені часто ставлять в компаніях, наступне: "Юначе, ця твоя гендерна рівність, вона ж коштуватиме безмежно грошей, ні?" І я кажу: "О, ні, насправді, ви маєте почати рахувати те, скільки гендерна нерівність вже коштує вам. Це надзвичайно дорого". Тому це добре для бізнесу. Крім усього, це добре для чоловіків. Це добре для способу життя, яким ми хочемо жити, тому що особливо молоді чоловіки змінились надзвичайно, і вони хочуть мати життя, пожвавлене чудовими відносинами з їхніми дітьми. Вони очікують, що їхні партнерки, їхні супутниці, їхні дружини, працюватимуть не вдома та будуть так само захоплені своїми кар'єрами, як вони самі. Я розповідаю це, щоб дати вам приклад таких змін. Дехто можливо це пам'ятає. Коли я був значно молодшим, була популярна загадка. Дехто може здригнутися, пригадавши її. Ця загадка була десь такою. Чоловік та його син їхали по автостраді, та потрапили в жахливу аварію, батько загинув, а сина доставили до лікарні швидкої допомоги, і коли сина доставили до лікарні швидкої допомоги, черговий лікар побачив хлопця та сказав: "О, я не можу лікувати його, це мій син". Як це можливо? Ми були збентежені. Ми не могли цього зрозуміти. (Сміх) Я вирішив провести експеримент над моїм 16-річним сином. Він з купою друзів часто тиняються по дому, дивляться телевізор останнім часом. Так я вирішив, що загадаю цю загадку їм, тільки щоб подивитися, оцінити рівень змін. І так, ці 16-річні хлопці, вони негайно повернулись до мене та сказали: "Це його мама". Правильно? Без проблем. Ось так. Окрім мого сина, який сказав: "Він міг мати двох татусів". (Сміх) (Оплески) Це показник, індикатор того, як все змінилося. Молодші чоловіки сьогодні очікують, що матимуть баланс між роботою та сім'єю. Вони хочуть мати подвійні кар'єри у подружжі. Вони хочуть збалансувати роботу та сім'ю зі своїми партнерками. Вони хочуть брати участь у вихованні. Тепер, виходить так, що рівноправніші наші стосунки, то щасливішими є обидвоє партнерів. Дані, зібрані психологами та соціологами, цілком переконливі у цьому. Я думаю, ми маємо переконливі цифри, дані, які доводять чоловікам, що гендерна рівність - гра не з нульовою сумою, а виграв-виграв. Ось що демонструють дані. Тепер, коли чоловіки починають процес залучення до балансування між роботою та сім'єю, ми часто використовуємо дві фрази, які описують, що ми робимо. Ми вносимо свою частку та ми допомагаємо. (Сміх) Я збираюся запропонувати дещо радикальніше, одне слово: "поділяти". (Сміх) Тому що дані демонструють таке: коли чоловіки поділяють роботу по дому та виховання дітей, їхні діти краще встигають у школі. У їхніх дітей нижчий рівень прогулів, вищий рівень досягнень. У них рідше діагностують синдром дефіциту уваги (СДУГ). Вони рідше потребують відвідин дитячого психолога. Рідше потребують тривалих прийомів ліків. Коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, їхні діти щасливіші та здоровіші, і чоловіки прагнуть цього. Коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, їхні дружини щасливіші. Ух. Та не тільки це, їхні дружини здоровіші. Їхні дружини рідше відвідують терапевта, рідше потерпають від депресії, рідше потребують тривалих прийомів ліків, частіше відвідують спортивні зали, повідомляють про вищий рівень задоволеності подружнім життям. Коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, їхні дружини щасливіші та здоровіші, і, напевно, чоловіки цього прагнуть також. Коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, самі чоловіки здоровіші. Вони менше палять, менше п'ють, рідше приймають психоактивні препарати. Їм рідше доводиться викликати швидку допомогу, але вони частіше відвідують лікаря для звичайних обстежень. Вони рідше відвідують терапевта, рідше потерпають від депресії, рідше потребують тривалих прийомів ліків. Коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, самі чоловіки щасливіші та здоровіші. І хто би цього не хотів? Та врешті-решт, коли чоловіки поділяють домашню роботу та виховання, у них більше сексу. (Сміх) Яке з цих чотирьох захоплюючих відкриттів журнал Men's Health помістить на обкладинці, на вашу думку? (Сміх) "Домашня робота зробила з неї рогату. (Але не тоді, коли вона займалася нею)" (Сміх) Тепер, я скажу, тільки щоб нагадати чоловікам в аудиторії, ці дані було зібрано протягом довгого проміжку часу, я не хочу, щоб слухачі сказали: "Хмм, добре, я думаю, я помию посуд сьогодні ввечері". Ці дані було зібрано протягом дійсно довгого проміжку часу. Але я вважаю, вони показують дещо важливе, що коли Men's Health помістить це на обкладинці, вони назвуть це, ви вподобаєте, "Нудними іграми". Те, що ми відкрили, - це дещо дійсно важливе, що гендерна рівність корисна для країн, для компаній, і для чоловіків, та їхніх дітей та їх партнерок, що гендерна рівність це не гра з нульовою сумою. І не виграв - програв. Це виграв - виграв для усіх. Ми також знаємо що не зможемо повністю забезпечити права жінок та дівчат, поки не залучимо хлопців та чоловіків. Ми знаємо це. І моя позиція така, що чоловіки потребують саме того, що жінки визначили, що їм треба, щоб жити життям, яким вони кажуть, що хочуть жити, для того, щоб жити життям, яким ми кажемо, що хочемо жити. У 1915 році напередодні однієї великої суфражистської демонстрації, вниз по П'ятій авеню в Нью-Йорку, письменник в Нью-Йорку написав статтю до журналу, і назва статті була "Фемінізм для чоловіків". Першим рядком тієї статті було: "Фемінізм дасть змогу чоловікам вперше бути вільними". Дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk David Rothkopf How fear drives American politics.en Detailed field: Government / Politics
Source text - English What I'd like to do is talk to you a little bit about fear and the cost of fear and the age of fear from which we are now emerging. I would like you to feel comfortable with my doing that by letting you know that I know something about fear and anxiety. I'm a Jewish guy from New Jersey. (Laughter) I could worry before I could walk. (Laughter) Please, applaud that. (Applause) Thank you. But I also grew up in a time where there was something to fear. We were brought out in the hall when I was a little kid and taught how to put our coats over our heads to protect us from global thermonuclear war. Now even my seven-year-old brain knew that wasn't going to work. But I also knew that global thermonuclear war was something to be concerned with. And yet, despite the fact that we lived for 50 years with the threat of such a war, the response of our government and of our society was to do wonderful things. We created the space program in response to that. We built our highway system in response to that. We created the Internet in response to that. So sometimes fear can produce a constructive response. But sometimes it can produce an un-constructive response. On September 11, 2001, 19 guys took over four airplanes and flew them into a couple of buildings. They exacted a horrible toll. It is not for us to minimize what that toll was. But the response that we had was clearly disproportionate -- disproportionate to the point of verging on the unhinged. We rearranged the national security apparatus of the United States and of many governments to address a threat that, at the time that those attacks took place, was quite limited. In fact, according to our intelligence services, on September 11, 2001, there were 100 members of core Al-Qaeda. There were just a few thousand terrorists. They posed an existential threat to no one. But we rearranged our entire national security apparatus in the most sweeping way since the end of the Second World War. We launched two wars. We spent trillions of dollars. We suspended our values. We violated international law. We embraced torture. We embraced the idea that if these 19 guys could do this, anybody could do it. And therefore, for the first time in history, we were seeing everybody as a threat. And what was the result of that? Surveillance programs that listened in on the emails and phone calls of entire countries -- hundreds of millions of people -- setting aside whether those countries were our allies, setting aside what our interests were. I would argue that 15 years later, since today there are more terrorists, more terrorist attacks, more terrorist casualties -- this by the count of the U.S. State Department -- since today the region from which those attacks emanate is more unstable than at any time in its history, since the Flood, perhaps, we have not succeeded in our response. Now you have to ask, where did we go wrong? What did we do? What was the mistake that was made? And you might say, well look, Washington is a dysfunctional place. There are political food fights. We've turned our discourse into a cage match. And that's true. But there are bigger problems, believe it or not, than that dysfunction, even though I would argue that dysfunction that makes it impossible to get anything done in the richest and most powerful country in the world is far more dangerous than anything that a group like ISIS could do, because it stops us in our tracks and it keeps us from progress. But there are other problems. And the other problems came from the fact that in Washington and in many capitals right now, we're in a creativity crisis. In Washington, in think tanks, where people are supposed to be thinking of new ideas, you don't get bold new ideas, because if you offer up a bold new idea, not only are you attacked on Twitter, but you will not get confirmed in a government job. Because we are reactive to the heightened venom of the political debate, you get governments that have an us-versus-them mentality, tiny groups of people making decisions. When you sit in a room with a small group of people making decisions, what do you get? You get groupthink. Everybody has the same worldview, and any view from outside of the group is seen as a threat. That's a danger. You also have processes that become reactive to news cycles. And so the parts of the U.S. government that do foresight, that look forward, that do strategy -- the parts in other governments that do this -- can't do it, because they're reacting to the news cycle. And so we're not looking ahead. On 9/11, we had a crisis because we were looking the wrong way. Today we have a crisis because, because of 9/11, we are still looking in the wrong direction, and we know because we see transformational trends on the horizon that are far more important than what we saw on 9/11; far more important than the threat posed by these terrorists; far more important even than the instability that we've got in some areas of the world that are racked by instability today. In fact, the things that we are seeing in those parts of the world may be symptoms. They may be a reaction to bigger trends. And if we are treating the symptom and ignoring the bigger trend, then we've got far bigger problems to deal with. And so what are those trends? Well, to a group like you, the trends are apparent. We are living at a moment in which the very fabric of human society is being rewoven. If you saw the cover of The Economist a couple of days ago -- it said that 80 percent of the people on the planet, by the year 2020, would have a smartphone. They would have a small computer connected to the Internet in their pocket. In most of Africa, the cell phone penetration rate is 80 percent. We passed the point last October when there were more mobile cellular devices, SIM cards, out in the world than there were people. We are within years of a profound moment in our history, when effectively every single human being on the planet is going to be part of a man-made system for the first time, able to touch anyone else -- touch them for good, touch them for ill. And the changes associated with that are changing the very nature of every aspect of governance and life on the planet in ways that our leaders ought to be thinking about, when they're thinking about these immediate threats. On the security side, we've come out of a Cold War in which it was too costly to fight a nuclear war, and so we didn't, to a period that I call Cool War, cyber war, where the costs of conflict are actually so low, that we may never stop. We may enter a period of constant warfare, and we know this because we've been in it for several years. And yet, we don't have the basic doctrines to guide us in this regard. We don't have the basic ideas formulated. If someone attacks us with a cyber attack, do have the ability to respond with a kinetic attack? We don't know. If somebody launches a cyber attack, how do we deter them? When China launched a series of cyber attacks, what did the U.S. government do? It said, we're going to indict a few of these Chinese guys, who are never coming to America. They're never going to be anywhere near a law enforcement officer who's going to take them into custody. It's a gesture -- it's not a deterrent. Special forces operators out there in the field today discover that small groups of insurgents with cell phones have access to satellite imagery that once only superpowers had. In fact, if you've got a cell phone, you've got access to power that a superpower didn't have, and would have highly classified 10 years ago. In my cell phone, I have an app that tells me where every plane in the world is, and its altitude, and its speed, and what kind of aircraft it is, and where it's going and where it's landing. They have apps that allow them to know what their adversary is about to do. They're using these tools in new ways. When a cafe in Sydney was taken over by a terrorist, he went in with a rifle... and an iPad. And the weapon was the iPad. Because he captured people, he terrorized them, he pointed the iPad at them, and then he took the video and he put it on the Internet, and he took over the world's media. But it doesn't just affect the security side. The relations between great powers -- we thought we were past the bipolar era. We thought we were in a unipolar world, where all the big issues were resolved. Remember? It was the end of history. But we're not. We're now seeing that our basic assumptions about the Internet -- that it was going to connect us, weave society together -- are not necessarily true. In countries like China, you have the Great Firewall of China. You've got countries saying no, if the Internet happens within our borders we control it within our borders. We control the content. We are going to control our security. We are going to manage that Internet. We are going to say what can be on it. We're going to set a different set of rules. Now you might think, well, that's just China. But it's not just China. It's China, India, Russia. It's Saudi Arabia, it's Singapore, it's Brazil. After the NSA scandal, the Russians, the Chinese, the Indians, the Brazilians, they said, let's create a new Internet backbone, because we can't be dependent on this other one. And so all of a sudden, what do you have? You have a new bipolar world in which cyber-internationalism, our belief, is challenged by cyber-nationalism, another belief. We are seeing these changes everywhere we look. We are seeing the advent of mobile money. It's happening in the places you wouldn't expect. It's happening in Kenya and Tanzania, where millions of people who haven't had access to financial services now conduct all those services on their phones. There are 2.5 million people who don't have financial service access that are going to get it soon. A billion of them are going to have the ability to access it on their cell phone soon. It's not just going to give them the ability to bank. It's going to change what monetary policy is. It's going to change what money is. Education is changing in the same way. Healthcare is changing in the same way. How government services are delivered is changing in the same way. And yet, in Washington, we are debating whether to call the terrorist group that has taken over Syria and Iraq ISIS or ISIL or Islamic State. We are trying to determine how much we want to give in a negotiation with the Iranians on a nuclear deal which deals with the technologies of 50 years ago, when in fact, we know that the Iranians right now are engaged in cyber war with us and we're ignoring it, partially because businesses are not willing to talk about the attacks that are being waged on them. And that gets us to another breakdown that's crucial, and another breakdown that couldn't be more important to a group like this, because the growth of America and real American national security and all of the things that drove progress even during the Cold War, was a public-private partnership between science, technology and government that began when Thomas Jefferson sat alone in his laboratory inventing new things. But it was the canals and railroads and telegraph; it was radar and the Internet. It was Tang, the breakfast drink -- probably not the most important of those developments. But what you had was a partnership and a dialogue, and the dialogue has broken down. It's broken down because in Washington, less government is considered more. It's broken down because there is, believe it or not, in Washington, a war on science -- despite the fact that in all of human history, every time anyone has waged a war on science, science has won. (Applause) But we have a government that doesn't want to listen, that doesn't have people at the highest levels that understand this. In the nuclear age, when there were people in senior national security jobs, they were expected to speak throw-weight. They were expected to know the lingo, the vocabulary. If you went to the highest level of the U.S. government now and said, "Talk to me about cyber, about neuroscience, about the things that are going to change the world of tomorrow," you'd get a blank stare. I know, because when I wrote this book, I talked to 150 people, many from the science and tech side, who felt like they were being shunted off to the kids' table. Meanwhile, on the tech side, we have lots of wonderful people creating wonderful things, but they started in garages and they didn't need the government and they don't want the government. Many of them have a political view that's somewhere between libertarian and anarchic: leave me alone. But the world's coming apart. All of a sudden, there are going to be massive regulatory changes and massive issues associated with conflict and massive issues associated with security and privacy. And we haven't even gotten to the next set of issues, which are philosophical issues. If you can't vote, if you can't have a job, if you can't bank, if you can't get health care, if you can't be educated without Internet access, is Internet access a fundamental right that should be written into constitutions? If Internet access is a fundamental right, is electricity access for the 1.2 billion who don't have access to electricity a fundamental right? These are fundamental issues. Where are the philosophers? Where's the dialogue? And that brings me to the reason that I'm here. I live in Washington. Pity me. (Laughter) The dialogue isn't happening there. These big issues that will change the world, change national security, change economics, create hope, create threats, can only be resolved when you bring together groups of people who understand science and technology back together with government. Both sides need each other. And until we recreate that connection, until we do what helped America grow and helped other countries grow, then we are going to grow ever more vulnerable. The risks associated with 9/11 will not be measured in terms of lives lost by terror attacks or buildings destroyed or trillions of dollars spent. They'll be measured in terms of the costs of our distraction from critical issues and our inability to get together scientists, technologists, government leaders, at a moment of transformation akin to the beginning of the Renaissance, akin to the beginning of the major transformational eras that have happened on Earth, and start coming up with, if not the right answers, then at least the right questions. We are not there yet, but discussions like this and groups like you are the places where those questions can be formulated and posed. And that's why I believe that groups like TED, discussions like this around the planet, are the place where the future of foreign policy, of economic policy, of social policy, of philosophy, will ultimately take place. And that's why it's been a pleasure speaking to you. Thank you very, very much. (Applause)	Translation - Ukrainian Я би хотів поговорити з вами про страх та його ціну, а також про еру страху, яку ми зараз покидаємо. Аби ви почувалися зручно, поки я це робитиму, хочу повідомити вам, що я знаю дещо про страх та тривогу. Я - єврейський хлопець з Нью-Джерсі. (Сміх) Я навчився непокоїтися раніше, ніж ходити. (Сміх) Будь ласка, поаплодуйте цьому. (Оплески) Дякую. А ще я виріс у часи, коли боятися було чого. Нас виводили у зал, коли я був маленьким хлопчиком, та вчили, як закривати голову пальтом, щоб захиститися від глобальної термоядерної війни. Навіть для мого семирічного розуму було очевидно, що це не спрацює. Але я також розумів, що глобальну термоядерну війну не вийде проігнорувати. І все ж, попри те, що ми прожили 50 років під загрозою глобальної війни, у відповідь наші уряд та суспільство створювали прекрасні речі. Ми створили у відповідь космічну програму. Побудували у відповідь систему швидкісних магістралей. Створили у відповідь Інтернет. Так що іноді страх може викликати конструктивну реакцію. Проте іноді він здатний викликати і неконструктивну реакцію. 11 вересня 2001 року 19 молодиків захопили 4 літаки та скерували їх у пару будівель. Вони спричинили жахливі втрати. Не нам применшувати ці втрати. Але реакція, яку ми мали, була відверто невідповідна - невідповідна на межі з божевіллям. Ми реорганізували апарат національної безпеки Сполучених Штатів та багатьох урядів, щоб відповідати на загрози, бо під час тих атак можливості були обмежені. Насправді, згідно з повідомленнями спецслужб, 11 вересня 2001 року до ядра Аль-Каєди входило 100 членів. Було всього лише кілька тисяч терористів. Вони не становили загрози для існування ні для кого. Але ми реорганізували увесь апарат національної безпеки у найрадикальніший спосіб з кінця Другої світової війни. Ми почали дві війни. Витратили трильйони доларів. Тимчасово забули про наші цінності. Порушили міжнародне законодавство. Підтримали тортури. Підхопили ідею про те, що якщо ці 19 молодиків змогли це зробити, будь-хто зміг би. І, як наслідок, уперше в історії ми почали дивитись на всіх, як на загрозу. І що стало результатом? Програми, що стежили за електронною поштою й дзвінками у цілих країнах - а це сотні мільйонів людей - незважаючи на те, чи були ці країни нашими союзниками, незважаючи на те, в чому саме полягали наші інтереси. Я впевнений, що через 15 років з'явиться ще більше терористів, ще більше терористичних атак, ще більше жертв від тероризму - за підрахунками Державного Департаменту Сполучених Штатів - бо сьогодні регіон, звідки ті атаки походять, найбільш нестабільний за всю історію людства, ще, мабуть, з часів Великого Потопу. Наші дії у відповідь були марні. Тепер ми повинні запитати себе, що пішло не так? Що ми такого зробили? Де ми помилились? І ви можете сказати: "Ну що ж, Вашингтон не працює так як треба. Політики воюють за шматок пирога. Ми перетворили дискусію на бої в клітці". І це правда. Але є більші проблеми, вірите ви чи ні, ніж ця несправність, хоч я би сказав, що ця несправність, яка робить неможливим довести хоч що-небудь до кінця у найбагатшій та наймогутнішій країні світу, набагато небезпечніша за все, що змогла б зробити група на кшталт ІДІЛ, бо вона блокує нас на нашому шляху та затримує наш прогрес. Та є й інші проблеми. І ці інші проблеми полягають у тому, що Вашингтон і багато світових столиць вже сьогодні переживають кризу творчості. У Вашингтоні, у мозкових центрах, де, як очікується, люди мають вигадувати нові ідеї, ви не отримаєте нових сміливих ідей, бо щойно ви запропонуєте нову сміливу ідею, вас не тільки рознесуть у пух і прах у Твіттері, а й не приймуть на державну службу. Тому що ми чутливі до щораз сильнішої отрути політичних дебатів, ми отримуємо уряди з ментальністю "ми проти них", рішення ухвалюють крихітні групи людей. Коли ви в одній кімнаті з невеликою групою людей ухвалюєте рішення, що ви отримаєте? Ви отримаєте групову думку. Усі мають однаковий світогляд, і будь-яка точка зору з-поза меж групи розцінюється як загроза. Ось у чому небезпека. Також маємо процеси, що стали чутливими до випусків новин. Підрозділи нашого уряду, які займаються передбаченням, дивляться у перспективу, розробляють стратегію - підрозділи інших урядів - не здатні цього робити, тому що вони переймаються новинами. Отож, ми не зазираємо в майбутнє. 9/11 у нас була криза, бо ми дивились у неправильному напрямку. Сьогодні ми маємо кризу тому, що через 9/11 ми все ще дивимось у хибному напрямку, і ми знаємо це тому, що бачимо тенденції до трансформації на горизонті, які значно важливіші за те, що ми бачили під час 9/11; значно важливіші за загрозу, яку уособлюють собою терористи; значно важливіші навіть за нестабільність, яку ми отримали в деяких регіонах світу, і яка загрожує нестабільністю сьогодні. Насправді, те, що ми спостерігаємо в цих частинах світу, може бути лише симптомами. Все це може бути відлунням більших тенденцій. І якщо ми лікуватимемо симптоми та ігноруватимемо більшу тенденцію, тоді ми матимемо справу зі значно більшими проблемами. То що ж це за тенденції? Ну, для такої групи, як ваша, тенденції очевидні. Ми живемо в момент, коли саму "тканину" людської спільноти тчуть заново. Якщо ви бачили обкладинку видання The Economist пару днів тому - там було сказано, що 80 відсотків людей на планеті до 2020 року матимуть смартфон. Вони матимуть у кишені маленький комп'ютер, підключений до Інтернету. У більшості країн Африки рівень проникнення мобільних - 80 відсотків. Торік у жовтні ми проминули точку, коли мобільних пристроїв і сім-карт стало більше у світі, ніж людей. Ми на відстані кількох років від значущого момента в нашій історії, коли фактично кожна окрема людська істота на планеті вперше буде частиною системи, створеної людством, і зможе тримати зв'язок з будь-ким - зв'язок із ким завгодно, добре це чи погано. І зміни, які з цим пов'язані, це зміни самої природи кожного аспекту управління та життя на планеті у способи, про які наші лідери повинні думати, коли вони міркують про всі безпосередні загрози. З погляду безпеки, ми вийшли з Холодної війни, бо ядерна війна була занадто дорогою, і ми воювати не стали, до періоду, який я називаю Прохолодною війною, кібер-війною, де вартість конфлікту насправді така низька, що ми можемо так ніколи й не зупинитись. Ми можемо увійти в період постійної війни і знаємо про це, бо вже кілька років жили в умовах постійної війни. Але й досі ми не маємо основних доктрин, які б скеровували нас в таких умовах. Основоположних ідей не сформульовано. Якщо хтось проведе проти нас кібер-атаку, чи буде можливість відповісти кінетичною атакою? Ми не знаємо. Якщо хтось почне кібер-атаку, як ми їх стримаємо? Коли Китай почав серію кібер-атак, що зробив уряд США? Він сказав, ми висунемо звинувачення кільком китайським хлопцям, які ніколи не потраплять до Америки. Вони ніколи ні ні йоту не наблизяться до судового виконавця, який посадить їх за ґрати. Це жест, а не засіб стримування. Оператори спецпризначенців там, на місці подій, встановили, що маленькі групи бойовиків з мобільними телефонами мають доступ до супутникових знімків, що його раніше мали тільки супердержави. Насправді, якщо ви маєте мобільний телефон, ви маєте доступ до можливостей, яких раніше не мала і супердержава, і які були повністю засекречені 10 років тому. У моєму мобільному телефоні є додаток, який повідомляє мені, де зараз летить кожний літак у світі, його висоту та швидкість, марку цього літака, куди він летить і де приземляється. Вони мають мобільні додатки, які дають змогу дізнатися, що збирається зробити їхній супротивник. Вони по-новому використовують ці інструменти. Коли кав'ярню в Сіднеї захопив терорист, він зайшов з гвинтівкою... та iPad. І зброєю був iPad. Бо він узяв у заручники людей, тероризував їх, направляв на них iPad, а потім відзняв відео та виклав його в Інтернет, і він з'явився в усіх світових медіа. Але це зачіпає не тільки питання безпеки. Стосунки між володарями цього світу - ми думали, що ера біполярного світу минула. Що ми живемо в багатополярному світі, де усі великі проблеми розв'язано. Пам'ятаєте? Це був кінець історії. Але ні. Тепер ми бачимо, що наші головні припущення щодо Інтернету - що він з'єднає нас, зв'яже суспільство докупи - це не обов'язково правда. У таких країнах, як Китай, є Велика китайська брандмауерна стіна. Є країни, які кажуть: "Ні, якщо Інтернет потрапляє в межі наших кордонів, ми контролюємо його. Ми контролюємо його зміст. Ми контролюватимемо нашу безпеку. Ми керуватимемо тим Інтернетом. Вказуватимемо, що там може бути. Ми встановимо різноманітні правила". І ви, можливо, думаєте, ну, це тільки Китай. Але це не тільки Китай. Це Китай, Індія, Росія. Це Саудівська Аравія, це Сингапур, це Бразилія. Після скандалу з АНБ, росіяни, китайці, індійці, бразильці кажуть: треба створити нову опорну мережу для Інтернету, тому що ми не можемо покладатися на цю, іншу. І раптом - що ви маєте? Ви маєте новий біполярний світ, у якому кібер-інтернаціоналізм, наша віра, отримує виклик з боку кібер-націоналізму, іншої віри. Ми бачимо ці зміни усюди, куди не глянемо. Ми бачимо пришестя мобільних грошей. Це сталося у тих місцях, де зовсім не очікувалось. Це сталося в Кенії і Танзанії, де мільйони людей, які не мали доступу до фінансових послуг, зараз користуються цими послугами через телефони. 2,5 мільйони людей, які ще не мають доступу до фінансових послуг, скоро його отримають. Ще мільярд людей невдовзі отримає такий доступ через телефон. Це не тільки дасть їм доступ до банківських послуг. Це змінить усю грошово-кредитну політику. Це змінить саму сутність грошей. Освіта змінються таким самим чином. Охорона здоров'я змінюється так само. Змінюється спосіб надання адміністративних послуг. І тим не менш, у Вашингтоні ми й далі дискутуємо, як називати групу терористів, яка захопила території в Сирії чи Іраку: ІДІС, ІДІЛ, чи Ісламська держава? Ми намагаємося визначити, чим ми хочемо поступитися в перемовинах з іранцями по ядерній угоді, яка укладається стосовно технологій 50-річної давнини, коли, насправді, ми знаємо, що іранці зараз беруть участь у кібер-війні з нами, і ми це ігноруємо, частково через бізнесменів, які не жадають говорити про атаки, які були ними оплачені. І це підводить нас до іншого провалу, який є вирішальним, і цей провал, який не міг бути важливішим для групи, подібної до цієї, тому що зростання Америки та справжня національна безпека, і всі речі, що рухали прогрес навіть під час Холодної війни, були державно-приватним партнерством між наукою, технологією та урядом, яке почалось, коли Томас Джефферсон сидів на самоті у своїй лабораторії, винаходячи нові речі. Але це були канали та залізниці, та телеграф; це були радар та Інтернет. Це був Танґ, напій на сніданок - можливо, не найважливіша річ з тих винаходів. Але ви мали партнерство та діалог, і діалог було зламано. Його було зламано, тому що у Вашингтоні менше управління вважється більшим. Його зламано тому, що в Вашингтоні йде, вірите ви в це чи ні, війна проти науки - попри те, що впродовж усієї історії людства кожного разу, коли хто-небудь вів війну проти науки, наука вигравала. (Оплески) Але ми маємо уряд, який не хоче слухати, який не має на найвищому рівні людей, які б це розуміли. В ядерну еру, коли серед верхівки працівників національної безпеки були люди, які, як очікувалось, говорили авторитетно. Вони, як очікувалось, знали відповідний жаргон, термінологію. Якщо ви звернетесь до найвищих представників уряду зараз: "Поговоріть зі мною про кібернетику, неврологію, про речі, які будуть змінювати світ завтра", відповіді не буде. Я це знаю, бо коли я писав цю книгу, я поговорив з 150 людьми, багато з яких представляли наукову й технічну сферу, які почувались, ніби їх перевели за дитячий стіл. Тим часом у сфері технологій є чимало надзвичайних людей, які створюють чудові речі, але вони починають у гаражах і не потребують уряду, вони не хочуть уряду. Політичні погляди багатьох із них - це щось між лібертаріанством та анархією: дайте мені спокій. А тим часом світ розвалюється. І несподівано готуються масивні регуляторні зміни та колосальні проблеми, пов'язані з конфліктом, а також масштабні проблеми, пов'язані з безпекою та конфіденційністю. Маємо ще один набір проблем - філософські проблеми. Якщо ви не можете голосувати та не можете отримати роботу, не можете скористатися банківськими послугами та медичною допомогою, не можете отримати освіту без доступу до Інтернету, то доступ до Інтернету є фундаментальним правом та має бути в Конституції? Якщо доступ до Інтернету - фундаментальне право, то доступність електрики для 1,2 мільярда осіб, які не мають до неї доступу, фундаментальне право? Ось фундаментальні проблеми. Де ж ці філософи? Де діалог? І це привело мене до причини, з якої я тут. Я живу у Вашингтоні. На жаль. (Сміх) Діалог там не відбувається. Ці великі проблеми, які змінять світ, змінять національну безпеку, змінять економіку, створять надію, створять загрози, можна розв'язати, якщо зібрати разом групи людей, які знаються на науці та технологіях, разом із урядом. Обидві сторони потребують одна одну. І доки ми не поновимо цей зв'язок, доки ми не зробимо те, що допоможе Америці та іншим країнам зростати, ми ставатимемо все уразливішими. Ризики, подібні до 9/11, не будуть вимірюватись кількістю життів, втрачених через терористичні атаки, чи зруйнованих будівель, чи мільярдів витрачених доларів. Вони вимірюватимуться вартістю нашого ігнорування важливих проблем та нашою нездатністю зібратися разом - науковців, технарів, очільників уряду, у момент трансформації, подібний до початку епохи Відродження, подібний до початку головних трансформаційних епох, що відбувалися на Землі, та почати з якщо не правильних відповідей, так хоча б із правильних питань. Ми ще не там, але дискусії на кшталт сьогоднішньої та групи на кшталт вашої - це місце, де ці питання можна сформулювати й поставити. І тому я вірю, що групи на зразок TED, дискусії на зразок сьогоднішньої, по всій планеті - це місце, де зрештою буде створено майбутнє міжнародної та економічної політики, соціальної політики та філософії. І саме тому було дуже приємно говорити з вами. Дуже, дуже вам дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Scott Dinsmore How to find work you love Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English Wow, what an honor. I always wondered what this would feel like. So eight years ago, I got the worst career advice of my life. I had a friend tell me, "Don't worry about how much you like the work you're doing now. It's all about just building your resume." And I'd just come back from living in Spain for a while, and I'd joined this Fortune 500 company. I thought, "This is fantastic. I'm going to have big impact on the world." I had all these ideas. And within about two months, I noticed at about 10am every morning I had this strange urge to want to slam my head through the monitor of my computer. I don't know if anyone's ever felt that. And I noticed pretty soon after that that all the competitors in our space had already automated my job role. And this is right about when I got this sage advice to build up my resume. Well, as I'm trying to figure out what two-story window I'm going to jump out of and change things up, I read some altogether different advice from Warren Buffett, and he said, "Taking jobs to build up your resume is the same as saving up sex for old age." (Laughter) And I heard that, and that was all I needed. Within two weeks, I was out of there, and I left with one intention: to find something that I could screw up. That's how tough it was. I wanted to have some type of impact. It didn't matter what it was. And I found pretty quickly that I wasn't alone: it turns out that over 80 percent of the people around don't enjoy their work. I'm guessing this room is different, but that's the average that Deloitte has done with their studies. So I wanted to find out, what is it that sets these people apart, the people who do the passionate, world-changing work, that wake up inspired every day, and then these people, the other 80 percent who lead these lives of quiet desperation. So I started to interview all these people doing this inspiring work, and I read books and did case studies, 300 books altogether on purpose and career and all this, totally just self-immersion, really for the selfish reason of -- I wanted to find the work that I couldn't not do, what that was for me. But as I was doing this, more and more people started to ask me, "You're into this career thing. I don't like my job. Can we sit down for lunch?" I'd say, "Sure." But I would have to warn them, because at this point, my quit rate was also 80 percent. Of the people I'd sit down with for lunch, 80 percent would quit their job within two months. I was proud of this, and it wasn't that I had any special magic. It was that I would ask one simple question. It was, "Why are you doing the work that you're doing?" And so often their answer would be, "Well, because somebody told me I'm supposed to." And I realized that so many people around us are climbing their way up this ladder that someone tells them to climb, and it ends up being leaned up against the wrong wall, or no wall at all. The more time I spent around these people and saw this problem, I thought, what if we could create a community, a place where people could feel like they belonged and that it was OK to do things differently, to take the road less traveled, where that was encouraged, and inspire people to change? And that later became what I now call Live Your Legend, which I'll explain in a little bit. But as I've made these discoveries, I noticed a framework of really three simple things that all these different passionate world-changers have in common, whether you're a Steve Jobs or if you're just, you know, the person that has the bakery down the street. But you're doing work that embodies who you are. I want to share those three with you, so we can use them as a lens for the rest of today and hopefully the rest of our life. The first part of this three-step passionate work framework is becoming a self-expert and understanding yourself, because if you don't know what you're looking for, you're never going to find it. And the thing is that no one is going to do this for us. There's no major in university on passion and purpose and career. I don't know how that's not a required double major, but don't even get me started on that. I mean, you spend more time picking out a dorm room TV set than you do you picking your major and your area of study. But the point is, it's on us to figure that out, and we need a framework, we need a way to navigate through this. And so the first step of our compass is finding out what our unique strengths are. What are the things that we wake up loving to do no matter what, whether we're paid or we're not paid, the things that people thank us for? And the Strengths Finder 2.0 is a book and also an online tool. I highly recommend it for sorting out what it is that you're naturally good at. And next, what's our framework or our hierarchy for making decisions? Do we care about the people, our family, health, or is it achievement, success, all this stuff? We have to figure out what it is to make these decisions, so we know what our soul is made of, so that we don't go selling it to some cause we don't give a shit about. And then the next step is our experiences. All of us have these experiences. We learn things every day, every minute about what we love, what we hate, what we're good at, what we're terrible at. And if we don't spend time paying attention to that and assimilating that learning and applying it to the rest of our lives, it's all for nothing. Every day, every week, every month of every year I spend some time just reflecting on what went right, what went wrong, and what do I want to repeat, what can I apply more to my life. And even more so than that, as you see people, especially today, who inspire you, who are doing things where you say "Oh God, what Jeff is doing, I want to be like him." Why are you saying that? Open up a journal. Write down what it is about them that inspires you. It's not going to be everything about their life, but whatever it is, take note on that, so over time we'll have this repository of things that we can use to apply to our life and have a more passionate existence and make a better impact. Because when we start to put these things together, we can then define what success actually means to us, and without these different parts of the compass, it's impossible. We end up in the situation -- we have that scripted life that everybody seems to be living going up this ladder to nowhere. It's kind of like in Wall Street 2, if anybody saw that, the peon employee asks the big Wall Street banker CEO, "What's your number? Everyone's got a number, where if they make this money, they'll leave it all." He says, "Oh, it's simple. More." And he just smiles. And it's the sad state of most of the people that haven't spent time understanding what matters for them, who keep reaching for something that doesn't mean anything to us, but we're doing it because everyone said we're supposed to. But once we have this framework together, we can start to identify the things that make us come alive. You know, before this, a passion could come and hit you in the face, or maybe in your possible line of work, you might throw it away because you don't have a way of identifying it. But once you do, you can see something that's congruent with my strengths, my values, who I am as a person, so I'm going to grab ahold of this, I'm going to do something with it, and I'm going to pursue it and try to make an impact with it. And Live Your Legend and the movement we've built wouldn't exist if I didn't have this compass to identify, "Wow, this is something I want to pursue and make a difference with." If we don't know what we're looking for, we're never going to find it, but once we have this framework, this compass, then we can move on to what's next -- and that's not me up there -- doing the impossible and pushing our limits. There's two reasons why people don't do things. One is they tell themselves they can't do them, or people around them tell them they can't do them. Either way, we start to believe it. Either we give up, or we never start in the first place. The things is, everyone was impossible until somebody did it. Every invention, every new thing in the world, people thought were crazy at first. Roger Bannister and the four-minute mile, it was a physical impossibility to break the four-minute mile in a foot race until Roger Bannister stood up and did it. And then what happened? Two months later, 16 people broke the four-minute mile. The things that we have in our head that we think are impossible are often just milestones waiting to be accomplished if we can push those limits a bit. And I think this starts with probably your physical body and fitness more than anything, because we can control that. If you don't think you can run a mile, you show yourself you can run a mile or two, or a marathon, or lose five pounds, or whatever it is, you realize that confidence compounds and can be transferred into the rest of your world. And I've actually gotten into the habit of this a little bit with my friends. We have this little group. We go on physical adventures, and recently, I found myself in a kind of precarious spot. I'm terrified of deep, dark, blue water. I don't know if anyone's ever had that same fear ever since they watched Jaws 1, 2, 3 and 4 like six times when I was a kid. But anything above here, if it's murky, I can already feel it right now. I swear there's something in there. Even if it's Lake Tahoe, it's fresh water, totally unfounded fear, ridiculous, but it's there. Anyway, three years ago I find myself on this tugboat right down here in the San Francisco Bay. It's a rainy, stormy, windy day, and people are getting sick on the boat, and I'm sitting there wearing a wetsuit, and I'm looking out the window in pure terror thinking I'm about to swim to my death. I'm going to try to swim across the Golden Gate. And my guess is some people in this room might have done that before. I'm sitting there, and my buddy Jonathan, who had talked me into it, he comes up to me and he could see the state I was in. And he says, "Scott, hey man, what's the worst that could happen? You're wearing a wetsuit. You're not going to sink. And If you can't make it, just hop on one of the 20 kayaks. Plus, if there's a shark attack, why are they going to pick you over the 80 people in the water?" So thanks, that helps. He's like, "But really, just have fun with this. Good luck." And he dives in, swims off. OK. Turns out, the pep talk totally worked, and I felt this total feeling of calm, and I think it was because Jonathan was 13 years old. (Laughter) And of the 80 people swimming that day, 65 of them were between the ages of nine and 13. Think how you would have approached your world differently if at nine years old you found out you could swim a mile and a half in 56-degree water from Alcatraz to San Francisco. What would you have said yes to? What would you have not given up on? What would you have tried? As I'm finishing this swim, I get to Aquatic Park, and I'm getting out of the water and of course half the kids are already finished, so they're cheering me on and they're all excited. And I got total popsicle head, if anyone's ever swam in the Bay, and I'm trying to just thaw my face out, and I'm watching people finish. And I see this one kid, something didn't look right. And he's just flailing like this. And he's barely able to sip some air before he slams his head back down. And I notice other parents were watching too, and I swear they were thinking the same thing I was: this is why you don't let nine-year-olds swim from Alcatraz. This was not fatigue. All of a sudden, two parents run up and grab him, and they put him on their shoulders, and they're dragging him like this, totally limp. And then all of a sudden they walk a few more feet and they plop him down in his wheelchair. And he puts his fists up in the most insane show of victory I've ever seen. I can still feel the warmth and the energy on this guy when he made this accomplishment. I had seen him earlier that day in his wheelchair. I just had no idea he was going to swim. I mean, where is he going to be in 20 years? How many people told him he couldn't do that, that he would die if tried that? You prove people wrong, you prove yourself wrong, that you can make little incremental pushes of what you believe is possible. You don't have to be the fastest marathoner in the world, just your own impossibilities, to accomplish those, and it starts with little bitty steps. And the best way to do this is to surround yourself with passionate people. The fastest things to do things you don't think can be done is to surround yourself with people already doing them. There's this quote by Jim Rohn and it says. "You are the average of the five people you spend the most time with." And there is no bigger lifehack in the history of the world from getting where you are today to where you want to be than the people you choose to put in your corner. They change everything, and it's a proven fact. In 1898, Norman Triplett did this study with a bunch of cyclists, and he would measure their times around the track in a group, and also individually. And he found that every time the cyclists in the group would cycle faster. And it's been repeated in all kinds of walks of life since then, and it proves the same thing over again, that the people around you matter, and environment is everything. But it's on you to control it, because it can go both ways. With 80 percent of people who don't like the work they do, that means most people around us, not in this room, but everywhere else, are encouraging complacency and keeping us from pursuing the things that matter to us so we have to manage those surroundings. I found myself in this situation -- personal example, a couple years ago. Has anyone ever had a hobby or a passion they poured their heart and soul into, unbelievable amount of time, and they so badly want to call it a business, but no one's paying attention and it doesn't make a dime? OK, I was there for four years trying to build this Live Your Legend movement to help people do work that they genuinely cared about and that inspired them, and I was doing all I could, and there were only three people paying attention, and they're all right there: my mother, father and my wife, Chelsea. Thank you guys for the support. (Applause) And this is how badly I wanted it, it grew at zero percent for four years, and I was about to shut it down, and right about then, I moved to San Francisco and started to meet some pretty interesting people who had these crazy lifestyles of adventure, of businesses and websites and blogs that surrounded their passions and helped people in a meaningful way. And one of my friends, now, he has a family of eight, and he supports his whole family with a blog that he writes for twice a week. They just came back from a month in Europe, all of them together. This blew my mind. How does this even exist? And I got unbelievably inspired by seeing this, and instead of shutting it down, I decided, let's take it seriously. And I did everything I could to spend my time, every waking hour possible trying to hound these guys, hanging out and having beers and workouts, whatever it was. And after four years of zero growth, within six months of hanging around these people, the community at Live Your Legend grew by 10 times. In another 12 months, it grew by 160 times. And today over 30,000 people from 158 countries use our career and connection tools on a monthly basis. And those people have made up that community of passionate folks who inspired that possibility that I dreamed of for Live Your Legend so many years back. The people change everything, and this is why -- you know, you ask what was going on. Well, for four years, I knew nobody in this space, and I didn't even know it existed, that people could do this stuff, that you could have movements like this. And then I'm over here in San Francisco, and everyone around me was doing it. It became normal, so my thinking went from how could I possibly do this to how could I possibly not. And right then, when that happens, that switch goes on in your head, it ripples across your whole world. And without even trying, your standards go from here to here. You don't need to change your goals. You just need to change your surroundings. That's it, and that's why I love being around this whole group of people, why I go to every TED event I can, and watch them on my iPad on the way to work, whatever it is. Because this is the group of people that inspires possibility. We have a whole day to spend together and plenty more. To sum things up, in terms of these three pillars, they all have one thing in common more than anything else. They are 100 percent in our control. No one can tell you you can't learn about yourself. No one can tell you you can't push your limits and learn your own impossible and push that. No one can tell you you can't surround yourself with inspiring people or get away from the people who bring you down. You can't control a recession. You can't control getting fired or getting in a car accident. Most things are totally out of our hands. These three things are totally on us, and they can change our whole world if we decide to do something about it. And the thing is, it's starting to happen on a widespread level. I just read in Forbes, the US Government reported for the first time in a month where more people had quit their jobs than had been laid off. They thought this was an anomaly, but it's happened three months straight. In a time where people claim it's kind of a tough environment, people are giving a middle finger to this scripted life, the things that people say you're supposed to do, in exchange for things that matter to them and do the things that inspire them. And the thing is, people are waking up to this possibility, that really the only thing that limits possibility now is imagination. That's not a cliché anymore. I don't care what it is that you're into, what passion, what hobby. If you're into knitting, you can find someone who is killing it knitting, and you can learn from them. It's wild. And that's what this whole day is about, to learn from the folks speaking, and we profile these people on Live Your Legend every day, because when ordinary people are doing the extraordinary, and we can be around that, it becomes normal. And this isn't about being Gandhi or Steve Jobs, doing something crazy. It's just about doing something that matters to you, and makes an impact that only you can make. Speaking of Gandhi, he was a recovering lawyer, as I've heard the term, and he was called to a greater cause, something that mattered to him, he couldn't not do. And he has this quote that I absolutely live by. "First they ignore you, then they laugh at you, then they fight you, then you win." Everything was impossible until somebody did it. You can either hang around the people who tell you it can't be done and tell you you're stupid for trying, or surround yourself with the people who inspire possibility, the people who are in this room. Because I see it as our responsibility to show the world that what's seen as impossible can become that new normal. And that's already starting to happen. First, do the things that inspire us, so we can inspire other people to do the things that inspire them. But we can't find that unless we know what we're looking for. We have to do our work on ourself, be intentional about that, and make those discoveries. Because I imagine a world where 80 percent of people love the work they do. What would that look like? What would the innovation be like? How would you treat the people around you? Things would start to change. And as we finish up, I have just one question to ask you guys, and I think it's the only question that matters. And it's what is the work you can't not do? Discover that, live it, not just for you, but for everybody around you, because that is what starts to change the world. What is the work you can't not do? Thank you guys. (Applause)	Translation - Ukrainian Вау, яка честь. Мені завжди було цікаво, як це. Отже, 8 років тому я отримав найгіршу пораду в моєму житті щодо роботи. Один товариш сказав мені: "Не турбуйся про те, чи подобається тобі теперішня робота. Вона ж лише задля заповнення резюме". Я щойно повернувся з Іспанії, де жив певний час, і працював у компанії "Fortune 500". Я думав: "Це чудово. Я зроблю вагомий внесок для світу". Я уявляв все саме так. Приблизно за 2 місяці помітив, що кожного ранку о 10 годині я відчуваю непереборне бажання розтовкти свою голову об монітор комп'ютера. Не знаю, чи хто-небудь відчував подібне. Досить швидко я помітив, що всі конкуренти навколо вже автоматизували роботу, подібну моїй. Це саме тоді, коли я отримав таку мудру пораду "заповнити" резюме. Я намагаюсь з'ясувати, з якого двоповерхового вікна мені вискочити та все змінити, та натрапляю на цілковито протилежну пораду від Уоррена Баффета. Він сказав: "Йти на роботу, щоб заповнити резюме, це все одно, що залишати секс на старість". (Сміх) Мені потрібно було почути це. За два тижні мене вже не було на тій роботі. Я мав твердий намір знайти щось, що я міг би зіпсувати. Так скрутно мені було. Я хотів на щось впливати, байдуже, на що саме. Незабаром я зрозумів, що я не самотній. Виявилось, що понад 80 відсотків людей незадоволені своєю роботою. Я гадаю, що цей простір інший, але такими є середні показники з досліджень "Делойт". Отож, я хотів дізнатись, що відрізняє тих, інших людей, людей, закоханих в свою роботу, яка змінює світ, які щодня прокидаються натхненими, і потім, що з тими 80 відсотками, життя яких сповнене тихого відчаю. Я почав брати інтерв'ю у людей, які виконують роботу, яка їх надихає, читав книжки та проводив дослідження, загалом 300 книжок про цілі, кар'єру і таке подібне, повне занурення, насправді з егоїстичної причини - знайти роботу, яку б я не міг не робити, яка була б саме для мене. В процесі все більше та більше людей запитували мене: "Ви цікавитеся кар'єрою. Мені не подобається моя робота. Як щодо обіду?" Я відповідав: "Авжеж". Але попереджав, що тепер і моя ставка була також 80 відсотків. Тобто серед людей, з якими я обідав, 80 відсотків залишали роботу впродовж двох місяців. Я пишався цим, і в цьому не було ніякої магії. Я ставив їм лише одне питання: "Чому Ви виконуєте роботу, яку виконуєте?" Часто-густо відповідь була: "Тому що мені так сказали". Так я зрозумів, як багато людей довкола нас деруться нагору по драбині лише тому, що хтось так сказав, щоб вкінці драбини упертися не в ту стіну, або взагалі у порожнечу. Що більше часу я витрачав на цих людей та цю проблему, то більше думав про те, щоб створити спільноту, місце, де люди б почувалися, як свої, де можна все робити по-своєму, вибирати вільний шлях, де людей підбадьорювали б та надихали до змін? Згодом це стало тим, що я називаю "Живи, як легенда", я поясню це трохи пізніше. Зробивши ці відкриття, я виявив каркас з трьох простих речей, спільних для всіх палких змінювачів світу, незважаючи, чи Ви - Стів Джобс, чи Ви лише, скажімо, хазяїн булочної наприкінці вулиці. Але робота символізує Вашу особистість. Я хочу поділитись цими речами і використати їх, як лінзу сьогодні і, сподіваюсь, все наше подальше життя. Перший з цих трьох кроків у пошуках роботи вашої мрії - зазирнути до себе в душу та зрозуміти себе, бо якщо ви не знаєте, чого шукаєте, ви ніколи того не знайдете. І ніхто не зробить це за вас. Серед основних предметів в університеті немає пристрасті, цілі та кар'єри. Може, це мала б бути подвійна спеціалізація, але я не можу почати навіть з цього. Зауважте, що ви довше вибираєте телевізор для гуртожитку, ніж основний предмет та галузь навчання. Справа в тому, що це ми повинні знайти відповідь, і нам потрібен каркас, нам потрібен дороговказ, компас. Отже, наш перший крок - знайти, в чому полягають наші унікальні переваги. Що саме ми робимо з любов'ю, щойно прокинувшись, незалежно, платять нам за це чи ні, за що люди нам дякують? "Знайдіть свої сильні сторони 2.0" - книжка та онлайн-інструмент. Я дуже рекомендую її, щоб зрозуміти, що вам добре дається від природи. Наступне, які наші орієнтири чи пріоритети при ухваленні рішень? Що для нас найважливіше - люди, наша сім'я, здоров'я, або досягнення, успіх і таке подібне? Ми повинні розібратися, що саме, щоб ухвалювати рішення, коли ми знаємо, до чого лежить душа, ми не продамо це з якоїсь причини за безцінь. Тепер наступний крок - наш досвід. Ми всі володіємо досвідом. Ми набуваємо його щодня, щохвилини щодо того, що ми любимо, а що - ні, що нам дається легко, а що - навпаки. Якщо ми не звернемо уваги на наш досвід, не засвоїмо набутих знань, не застосуємо їх у житті, ми цей досвід змарнуємо. Щодня, щотижня, щомісяця кожного року я витрачаю певний час, міркуючи, що було правильним, що - неправильним, і що я хочу повторити, чого я хочу мати більше в житті. Навіть більше, коли ви бачите людей, особливо сьогодні, які надихають вас, про яких ви кажете: "О, Боже, що Джеф робить, я хочу бути, як він". Чому так? Відкривайте щоденника. Записуйте, що в них такого, що надихає? Це не буде абсолютно все з їхнього життя, але щоб це не було, робіть нотатки, і за деякий час ми отримаємо скарбницю ідей, які ми зможемо застосовувати в житті, щоб жити з більшим запалом та більше впливати на все довкола. Тому що, коли ми починаємо складати це все докупи, ми зможемо визначити, що для нас насправді означає успіх, а без усіх частин цього компаса - це неможливо. В підсумку ми маємо такий сценарій життя, коли всі, здається, живуть, деручись по драбині в нікуди. Як у фільмі "Волл-стріт-2", якщо хтось дивився, простий офісний робітник питає гендиректора, банкіра з Волл-стріт: "Скільки Вам треба? Усі знають, скільки їм треба. Якщо вони одержать такі гроші, то все покинуть". А той відповідає: "О, це просто. Більше". І посміхається. Це прикрий факт для більшості людей, які не з'ясували, що для них справді важливе, і продовжують ганятися за речами, які нічого не значать, але ми так робимо, бо усі кажуть, що ми повинні. Коли ми складемо всі компоненти, ми зможемо ідентифікувати речі, які оживляють нас. Знаєте, раніше пристрасть могла прийти і поплескати вас по плечу, або з'явитися в роботі, ви могли відкинути її тому, що не знали, як її ідентифікувати. Але якщо ви знаєте, ви зрозумієте - ось це збігається з моїми перевагами, моїми цінностями, з моєю особистістю, так що я вхоплю це в оберемок, зроблю з цим що-небудь, і піду за цією можливістю та спробую зробити свій внесок. "Живи, як легенда" та рух, який ми створили, не існували би, якби я не мав цього компаса ідентифікації: "А це щось, я хочу цим скористатися та створити щось істотне". Коли ми не знаємо, що шукаємо, ми ніколи його не знайдемо, Щойно ми маємо ці рамки, цей компас, тоді ми можемо рухатися далі - то не я там, нагорі - роблячи неможливе та розштовхуючи наші межі. Є дві причини, чому люди не беруться за щось. Або вони самі кажуть собі, що не зможуть, або інші люди кажуть їм, що вони не зможуть. Так чи інакше, ми віримо в це. Ми або кидаємо справу, або не беремося взагалі. Насправді, все було неможливим, поки хтось це не зробив. Будь-який винахід, будь-що в світі, спочатку здавалося божевільним. Роджер Баністер та "1,6 км за 4 хвилини". Було фізично неможливо перевершити цей результат у змаганнях по бігу, поки Роджер Баністер взяв та перевершив. Що сталося далі? Через два місяці 16 осіб перевершили цей результат. Ті речі, які ми тримаємо в голові, вважаємо неможливими, часто лише є віхами, яких можна досягнути, якщо зможемо вийти за наші рамки. Думаю, що це помітно на можливостях вашого тіла в фітнесі більш, ніж в будь-чому, бо ми можемо їх контролювати. Ви не вірили, що пробіжите 1,6 км, ви показуєте собі, що можете - 1,6 км або 3, або й марафон, або скинути 2 кілограми, абощо, ви відчуваєте, як впевненість зміцнюється, і її можна перенести на всі сфери вашого життя. У мене з друзями це увійшло в звичку. У нас невелика група. Ми шукаємо фізичних пригод, і нещодавно я сам опинився у скрутному становищі. Я боюся глибокої, темної, синьої води. Я не знаю, чи хтось має такий самий страх. Просто я переглянув фільм "Щелепи" 1, 2, 3 та 4 шість разів, коли був ще дитиною. Якщо вода вище цього рівня, вона каламутна, я можу відчути це прямо зараз. Присягаюсь, що в цьому щось є. Навіть на озері Тахо, де вода чиста, повністю необґрунтований жах, дурниці, але це так. Так чи інакше, три роки тому я опинився на буксирі тут, поряд, у затоці Сан-Франциско. Дощовий день зі штормом та поривчастим вітром, людей нудило на судні, а я, одягнувши гідрокостюм, сидів та дивився за вікно з відвертим жахом, думаючи, що скоро попливу в обійми смерті. Я збирався перетнути вплав протоку Ґолден-Ґейт. Думаю, хто-небудь в цій кімнаті, можливо, раніше це вже робив. Отже, я там сиджу, а мій приятель Джонатан, який умовив мене на це, приходить та бачить, в якому я стані. І каже: "Скотт, друзяко, що найгірше може трапитися? Ти вдягнув гідрокостюм. Ти не підеш на дно. Якщо не зможеш доплисти, лише заскоч на один з 20 каяків. Якщо атакуватиме акула, чому вона мусить вибрати саме тебе серед більш, як 80 людей у воді?" Дякую, це допомагає. Наостанок кидає: "Та розслабся, спробуй розважитись. Удачі". Він пірнає та пливе геть. Добре. Виявилося, що його підбадьорювання спрацювали, я відчув цілковите заспокоєння, мабуть, через те, що Джонатан на 13 років старший від мене. (Сміх) Серед 80 людей, які пливли того дня, 65 були віком від 9 до 13 років. Подумайте, як би змінилося ваше світосприйняття, якби в дев'ять років ви усвідомили, що зможете проплисти 2,5 км у 13-ти градусній воді від Алькатрас до Сан-Франциско. На що ви б тоді відважилися? Від чого б ви не відмовилися? Що б ви спробували? Коли я допливав, я досяг Акватік-Парку. Коли виходив з води, звісно, половина дітей вже фінішувала, тож вони мене підбадьорювали і всі разом раділи. Моя голова була, як льодяник, якщо хтось взагалі плавав у затоці, я намагався очистити від льоду обличчя та спостерігав, як інші фінішують. Я побачив одного хлопця, з ним щось було не добре. Він ось так розмахував руками. Він насилу міг вхопити трохи повітря, і його голова знову занурювалася. Я помітив інших батьків, які теж спостерігали, присягаюся, вони думали те саме, що і я: "Ось чому ви не дозволяєте 9-річним плисти від Алькатрас". Це було не через втому. Зненацька двоє батьків побігли та підхопили його. Вони несли його на своїх плечах, тягли його ось так, зовсім пониклого. Потім, зненацька, вони пройшли ще кілька кроків і плюхнули хлопця в інвалідний візок. Він кулаками зробив жест перемоги, найбожевільнішої з бачених мною. Я досі відчуваю тепло та енергію цього хлопця, коли він зробив це досягнення. Я бачив його того дня раніше в інвалідному візку. Гадки не мав, що він збирається плисти. Маю на увазі, де він буде через 20 років? Скільки людей говорило йому, що він не зможе доплисти, що він помре? Ви доводите людям і собі, що це не так, що ви можете зробити додаткове зусилля і наблизитися до неможливого. Ви не зобов'язані бути найшвидшим марафонцем у світі, переборіть лише свої власні "неможливо". Це починається з маленьких кроків. Найкращий спосіб зробити це - оточити себе пристрасними людьми. Найшвидший спосіб робити речі, які зробити неможливо, - це оточити себе людьми, які вже їх роблять. Ось цитата з Джима Рона: "Ви є середнє з п'яти людей, з якими ви проводите більшість часу". Не існує більшого лайфхаку в історії людства для того, щоб потрапити, звідки ви є, туди, де хочете опинитися, ніж люди, яких ви добираєте у свій куток рингу. Вони змінюють геть усе, це доконаний факт. У 1898 році Норман Тріплет провів дослідження з групкою велосипедистів, вимірюючи їхній час навкруги трека в групі та індивідуально. Він з'ясував, що велосипедисти в групі завжди їдуть швидше. Відтоді це було перевірено в усіх сферах життя, і знову, й знову доведено, що люди навколо вас та ваше середовище визначають все. Ви ладні впливати на це, і це справедливо в обох напрямках. Те, що 80 відсоткам людей не подобається їхня робота, означає, що більшість людей навколо нас, не саме тут, але скрізь, сприяють самовдоволенню та утримують нас від досягнень, які важливі для нас. Тому ми повинні добирати своє оточення. Я сам опинився в подібній ситуації, особистий приклад, кілька років тому. У кого-небудь були хобі чи пристрасть, які би поглинули вас з головою, неймовірною кількістю часу, який був конче потрібен для справ, але ніхто не звертав уваги, і з того нічого не виходило? Чотири роки я намагався побудувати рух "Живи, як легенда", щоб допомагати людям знаходити роботу, яка б їх надихала. Я робив, все що міг, і тільки три людини звернули на це увагу. Вони всі ось там: мої мама, тато та дружина Челсі. Дякую вам, рідні, за підтримку. (Оплески) Хоча я прагнув цього неймовірно, цей рух за чотири роки зріс на нуль відсотків. Я вже був ладний його прикрити, але саме в цей час перебрався до Сан-Франциско і почав зустрічати досить цікавих людей, у яких був божевільний стиль життя - пригоди, бізнес, вебсайти, блоги, життя, сповнене пристрастей та неоціненної допомоги людям. Один з моїх друзів, зараз у нього сім'я з восьми осіб, і він забезпечує усю свою сім'ю веденням блогу двічі на тиждень. Вони тільки-но повернулися після місяця в Європі, всі разом. Це вразило мене. Хіба таке можливо? Я отримав неймовірний поштовх, побачивши це, і, замість згорнути проект, серйозно взявся за нього. Я робив все, що міг, використовуючи час кожної прогулянки, щоб переслідувати цих молодих людей, бути весь час поруч, під час пива чи тренувань, неважливо. Після 4 років нульового зростання, за 6 місяців спілкування з такими людьми, спільнота "Живи, як легенда" виросла в 10 разів. У наступні 12 місяців вона виросла в 160 разів. Сьогодні більше, ніж 30 000 осіб з 158 країн використовують наші кар'єрні та з'єднувальні інструменти щомісяця. Вони з'єднані в спільноту пристрасних людей, які натхненні можливістю, про яку я мріяв для проекту "Живи, як легенда" так багато років. Люди змінюють усе, і ось тому - знаєте, ви питаєте, що відбувається. Чотири роки я нікого тут не знав, і навіть не знав, що існують люди, які можуть робити подібні речі, що можливі рухи, подібні до цього. Потім я потрапив у Сан-Франциско, і усі навколо робили неймовірні речі. Це стало звичним, і мої думки переключилися з "як я зможу це зробити" на "я не зможу цього не зробити". Тоді, коли це відбувається, коли перемикач клацає у вашій голові, ця хвиля накриває увесь ваш світ. Незалежно від вас, ваші стандарти підвищуються настільки. Вам не потрібно змінювати ваші цілі. Вам треба тільки змінити оточення. І все. І ось чому я обожнюю перебувати серед цієї групи людей, чому я відвідую кожен захід TED і переглядаю їх на iPad по дорозі на роботу, всі підряд. Тому що це група людей, яка надихає можливість. У нас є цілий день, який ми проведемо разом, і навіть більше. Підсумовуючи, про терміни цих трьох стовпів. Вони всі мають одну річ, спільну для них більше, ніж будь-що. Вони на 100 відсотків під нашим контролем. Ніхто не може сказати вам, що ви не в змозі осягнути своє єство, що ви не можете розширити свої рамки, знайти власні "неможливо" та посунути їх, що ви не можете оточити себе людьми, які вас надихають, або позбавитися тих, які тягнуть вас донизу. Ви не контролюєте рецесію. Вам не підвладні звільнення або автомобільна аварія. Більшість подій ніяк від нас не залежать. Але ці три речі абсолютно в нашій владі. Вони здатні змінити наш світ, якщо ми вирішимо щось з ним зробити. Це реально, це починає відбуватися все з більшою кількістю людей. Щойно я прочитав у "Форбс", що уряд США вперше повідомив, що за місяць більше людей залишило роботу з власного бажання, ніж було звільнено. Вони подумали, це аномалія, але це відбувалося 3 місяці поспіль. Тільки-но люди розуміють, що це середовище несприятливе, люди показують середній палець цьому життю і всьому, що інші кажуть вам робити, змінюючи на те, що дійсно важливе для них, роблячи те, що їх надихає. Насправді, люди прокидаються для можливостей, бо єдине, що обмежує можливість в наші часи - це уява. Це вже більше не кліше. Неважливо, чим ви захоплюєтеся, яка ваша пристрасть, яке хобі. Якщо це плетіння, ви можете знайти когось, хто запаморочливо плете, і вчитися в нього. Обмежень немає. Ось для чого увесь цей день. Навчитися у товаришів, які доповідають. Ми рекомендуємо таких людей у "Живи, як легенда" щодня, тому що, коли звичайні люди роблять надзвичайні речі і ми можемо бути поряд, це стає буденним для нас. Це не означає бути, як Ганді чи Стів Джобс, робити щось божевільне. Це означає робити щось вагоме для вас, і впливати на світ так, як можете тільки ви. Говорячи про Ганді, він був "адвокатом відновлення", такий термін я чув, він мав покликання до чогось більшого, що багато значило для нього, що він не міг не робити. Ось вам його цитата, з якою я прямую своїм життям: "Спочатку вони ігнорують вас, потім - сміються, далі - борються з вами, далі ви перемагаєте". Все було неможливим, допоки хтось це не зробив. Ви можете триматися людей, які кажуть, що це не може бути зроблено, кажуть, що ви дурень, якщо намагаєтеся, або оточити себе людьми, які надихають можливість, такими людьми, як є в цій кімнаті. Тому що я розглядаю це, як нашу відповідальність - показати світові, що те, що виглядає неможливим, може стати новим стандартом. І це вже відбувається. По-перше, робіть речі, які нас надихають, так, щоб ми могли надихнути інших людей робити речі, які надихають їх. Але ми не зможемо знайти цих речей, поки не знатимемо, що шукаємо. Ми повинні виконати свою частину роботи, бути в цьому наполегливими та зробити ці відкриття. Тому що я уявляю світ, в якому 80 відсотків людей люблять свою роботу. Як це буде виглядати? Якими будуть інновації? Якими будуть ваші стосунки з людьми навколо? Все почне змінюватися. Насамкінець, маю до вас одне запитання, друзі. Я вважаю, що це єдине вагоме питання. Ось воно: яку роботу ви не можете не робити? Відкрийте її, живіть цим, не тільки заради себе, а заради усіх навколо вас, тому що це саме те, що починає змінювати світ. Яку роботу ви не можете не робити? Дякую, друзі. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk John Green The nerds guide to learning everything online Detailed field: Education / Pedagogy
Source text - English This is a map of New York State that was made in 1937 by the General Drafting Company. It's an extremely famous map among cartography nerds, because down here at the bottom of the Catskill Mountains, there is a little town called Roscoe -- actually, this will go easier if I just put it up here -- There's Roscoe, and then right above Roscoe is Rockland, New York, and then right above that is the tiny town of Agloe, New York. Agloe, New York, is very famous to cartographers, because it's a paper town. It's also known as a copyright trap. Mapmakers -- because my map of New York and your map of New York are going to look very similar, on account of the shape of New York -- often, mapmakers will insert fake places onto their maps, in order to protect their copyright. Because then, if my fake place shows up on your map, I can be well and truly sure that you have robbed me. Agloe is a scrabblization of the initials of the two guys who made this map, Ernest Alpers and Otto [G.] Lindberg, and they released this map in 1937. Decades later, Rand McNally releases a map with Agloe, New York, on it, at the same exact intersection of two dirt roads in the middle of nowhere. Well, you can imagine the delight over at General Drafting. They immediately call Rand McNally, and they say, "We've caught you! We made Agloe, New York, up. It is a fake place. It's a paper town. We're going to sue your pants off!" And Rand McNally says, "No, no, no, no, Agloe is real." Because people kept going to that intersection of two dirt roads -- (Laughter) in the middle of nowhere, expecting there to be a place called Agloe -- someone built a place called Agloe, New York. (Laughter) It had a gas station, a general store, two houses at its peak. (Laughter) And this is of course a completely irresistible metaphor to a novelist, because we would all like to believe that the stuff that we write down on paper can change the actual world in which we're actually living, which is why my third book is called "Paper Towns". But what interests me ultimately more than the medium in which this happened, is the phenomenon itself. It's easy enough to say that the world shapes our maps of the world, right? Like the overall shape of the world is obviously going to affect our maps. But what I find a lot more interesting is the way that the manner in which we map the world changes the world. Because the world would truly be a different place if North were down. And the world would be a truly different place if Alaska and Russia weren't on opposite sides of the map. And the world would be a different place if we projected Europe to show it in its actual size. The world is changed by our maps of the world. The way that we choose -- sort of, our personal cartographic enterprise, also shapes the map of our lives, and that in turn shapes our lives. I believe that what we map changes the life we lead. And I don't mean that in some, like, secret-y Oprah's Angels network, like, you-can-think-your-way- out-of-cancer sense. But I do believe that while maps don't show you where you will go in your life, they show you where you might go. You very rarely go to a place that isn't on your personal map. So I was a really terrible student when I was a kid. My GPA was consistently in the low 2s. And I think the reason that I was such a terrible student is that I felt like education was just a series of hurdles that had been erected before me, and I had to jump over in order to achieve adulthood. And I didn't really want to jump over these hurdles, because they seemed completely arbitrary, so I often wouldn't, and then people would threaten me, you know, they'd threaten me with this "going on [my] permanent record," or "You'll never get a good job." I didn't want a good job! As far as I could tell at eleven or twelve years old, like, people with good jobs woke up very early in the morning, (Laughter) and the men who had good jobs, one of the first things they did was tie a strangulation item of clothing around their necks. They literally put nooses on themselves, and then they went off to their jobs, whatever they were. That's not a recipe for a happy life. These people -- in my, symbol-obsessed, twelve year-old imagination -- these people who are strangling themselves as one of the first things they do each morning, they can't possibly be happy. Why would I want to jump over all of these hurdles and have that be the end? That's a terrible end! And then, when I was in tenth grade, I went to this school, Indian Springs School, a small boarding school, outside of Birmingham, Alabama. And all at once I became a learner. And I became a learner, because I found myself in a community of learners. I found myself surrounded by people who celebrated intellectualism and engagement, and who thought that my ironic oh-so-cool disengagement wasn't clever, or funny, but, like, it was a simple and unspectacular response to very complicated and compelling problems. And so I started to learn, because learning was cool. I learned that some infinite sets are bigger than other infinite sets, and I learned that iambic pentameter is and why it sounds so good to human ears. I learned that the Civil War was a nationalizing conflict, I learned some physics, I learned that correlation shouldn't be confused with causation -- all of these things, by the way, enriched my life on a literally daily basis. And it's true that I don't use most of them for my "job," but that's not what it's about for me. It's about cartography. What is the process of cartography? It's, you know, sailing upon some land, and thinking, "I think I'll draw that bit of land," and then wondering, "Maybe there's some more land to draw." And that's when learning really began for me. It's true that I had teachers that didn't give up on me, and I was very fortunate to have those teachers, because I often gave them cause to think there was no reason to invest in me. But a lot of the learning that I did in high school wasn't about what happened inside the classroom, it was about what happened outside of the classroom. For instance, I can tell you that "There's a certain Slant of light, Winter Afternoons -- That oppresses, like the Heft Of Cathedral Tunes --" not because I memorized Emily Dickinson in school when I was in high school, but because there was a girl when I was in high school, and her name was Amanda, and I had a crush on her, and she liked Emily Dickinson poetry. The reason I can tell you what opportunity cost is, is because one day when I was playing Super Mario Kart on my couch, my friend Emmet walked in, and he said, "How long have you been playing Super Mario Kart?" And I said, "I don't know, like, six hours?" and he said, "Do you realize that if you'd worked at Baskin-Robbins those six hours, you could have made 30 dollars, so in some ways, you just paid thirty dollars to play Super Mario Kart." And I was, like, "I'll take that deal." (Laughter) But I learned what opportunity cost is. And along the way, the map of my life got better. It got bigger; it contained more places. There were more things that might happen, more futures I might have. It wasn't a formal, organized learning process, and I'm happy to admit that. It was spotty, it was inconsistent, there was a lot I didn't know. I might know, you know, Cantor's idea that some infinite sets are larger than other infinite sets, but I didn't really understand the calculus behind that idea. I might know the idea of opportunity cost, but I didn't know the law of diminishing returns. But the great thing about imagining learning as cartography, instead of imagining it as arbitrary hurdles that you have to jump over, is that you see a bit of coastline, and that makes you want to see more. And so now I do know at least some of the calculus that underlies all of that stuff. So, I had one learning community in high school, then I went to another for college, and then I went to another, when I started working at a magazine called "Booklist," where I was an assistant, surrounded by astonishingly well-read people. And then I wrote a book. And like all authors dream of doing, I promptly quit my job. (Laughter) And for the first time since high school, I found myself without a learning community, and it was miserable. I hated it. I read many, many books during this two-year period. I read books about Stalin, and books about how the Uzbek people came to identify as Muslims, and I read books about how to make atomic bombs, but it just felt like I was creating my own hurdles, and then jumping over them myself, instead of feeling the excitement of being part of a community of learners, a community of people who are engaged together in the cartographic enterprise of trying to better understand and map the world around us. And then, in 2006, I met that guy. His name is Ze Frank. I didn't actually meet him, just on the Internet. Ze Frank was running, at the time, a show called "The Show with Ze Frank," and I discovered the show, and that was my way back into being a community learner again. Here's Ze talking about Las Vegas: (Video) Ze Frank: Las Vegas was built in the middle of a huge, hot desert. Almost everything here was brought from somewhere else -- the sort of rocks, the trees, the waterfalls. These fish are almost as out of place as my pig that flew. Contrasted to the scorching desert that surrounds this place, so are these people. Things from all over the world have been rebuilt here, away from their histories, and away from the people that experience them differently. Sometimes improvements were made -- even the Sphinx got a nose job. Here, there's no reason to feel like you're missing anything. This New York means the same to me as it does to everyone else. Everything is out of context, and that means context allows for everything: Self Parking, Events Center, Shark Reef. This fabrication of place could be one of the world's greatest achievements, because no one belongs here; everyone does. As I walked around this morning, I noticed most of the buildings were huge mirrors reflecting the sun back into the desert. But unlike most mirrors, which present you with an outside view of yourself embedded in a place, these mirrors come back empty. John Green: Makes me nostalgic for the days when you could see the pixels in online video. (Laughter) Ze isn't just a great public intellectual, he's also a brilliant community builder, and the community of people that built up around these videos was in many ways a community of learners. So we played Ze Frank at chess collaboratively, and we beat him. We organized ourselves to take a young man on a road trip across the United States. We turned the Earth into a sandwich, by having one person hold a piece of bread at one point on the Earth, and on the exact opposite point of the Earth, have another person holding a piece of bread. I realize that these are silly ideas, but they are also "learny" ideas, and that was what was so exciting to me, and if you go online, you can find communities like this all over the place. Follow the calculus tag on Tumblr, and yes, you will see people complaining about calculus, but you'll also see people re-blogging those complaints, making the argument that calculus is interesting and beautiful, and here's a way in to thinking about the problem that you find unsolvable. You can go to places like Reddit, and find sub-Reddits, like "Ask a Historian" or "Ask Science," where you can ask people who are in these fields a wide range of questions, from very serious ones to very silly ones. But to me, the most interesting communities of learners that are growing up on the Internet right now are on YouTube, and admittedly, I am biased. But I think in a lot of ways, the YouTube page resembles a classroom. Look for instance at "Minute Physics," a guy who's teaching the world about physics: (Video) Let's cut to the chase. As of July 4, 2012, the Higgs boson is the last fundamental piece of the standard model of particle physics to be discovered experimentally. But, you might ask, why was the Higgs boson included in the standard model, alongside well-known particles like electrons and photons and quarks, if it hadn't been discovered back then in the 1970s? Good question. There are two main reasons. First, just like the electron is an excitation in the electron field, the Higgs boson is simply a particle which is an excitation of the everywhere-permeating Higgs field. The Higgs field in turn plays an integral role in our model for the weak nuclear force. In particular, the Higgs field helps explain why it's so weak. We'll talk more about this in a later video, but even though weak nuclear theory was confirmed in the 1980s, in the equations, the Higgs field is so inextricably jumbled with the weak force, that until now we've been unable to confirm its actual and independent existence. JG: Or here's a video that I made as part of my show "Crash Course," talking about World War I: (Video) The immediate cause was of course the assassination in Sarajevo of the Austrian Archduke Franz Ferdinand, on June 28, 1914, by a Bosnian-Serb nationalist named Gavrilo Princip. Quick aside: It's worth noting that the first big war of the twentieth century began with an act of terrorism. So Franz Ferdinand wasn't particularly well-liked by his uncle, the emperor Franz Joseph -- now that is a mustache! But even so, the assassination led Austria to issue an ultimatum to Serbia, whereupon Serbia accepted some, but not all, of Austria's demands, leading Austria to declare war against Serbia. And then Russia, due to its alliance with the Serbs, mobilized its army. Germany, because it had an alliance with Austria, told Russia to stop mobilizing, which Russia failed to do, so then Germany mobilized its own army, declared war on Russia, cemented an alliance with the Ottomans, and then declared war on France, because, you know, France. (Laughter) And it's not just physics and world history that people are choosing to learn through YouTube. Here's a video about abstract mathematics. (Video) So you're me, and you're in math class yet again, because they make you go every single day. And you're learning about, I don't know, the sums of infinite series. That's a high school topic, right? Which is odd, because it's a cool topic, but they somehow manage to ruin it anyway. So I guess that's why they allow infinite series in the curriculum. So, in a quite understandable need for distraction, you're doodling and thinking more about what the plural of "series" should be than about the topic at hand: "serieses," "seriese," "seriesen," and "serii?" Or is it that the singular should be changed: one "serie," or "serum," just like the singular of "sheep" should be "shoop." But the whole concept of things like 1/2 + 1/4 + 1/8 + 1/16 and so on approaches one, is useful if, say, you want to draw a line of elephants, each holding the tail of the next one: normal elephant, young elephant, baby elephant, dog-sized elephant, puppy-sized elephant, all the way down to Mr. Tusks and beyond. Which is at least a tiny bit awesome, because you can get an infinite number of elephants in a line, and still have it fit across a single notebook page. JG: And lastly, here's Destin, from "Smarter Every Day," talking about the conservation of angular momentum, and, since it's YouTube, cats: (Video) Hey, it's me, Destin. Welcome back to "Smarter Every Day." So you've probably observed that cats almost always land on their feet. Today's question is: why? Like most simple questions, there's a very complex answer. For instance, let me reword this question: How does a cat go from feet-up to feet-down in a falling reference frame, without violating the conservation of angular momentum? (Laughter) JG: So, here's something all four of these videos have in common: They all have more than half a million views on YouTube. And those are people watching not in classrooms, but because they are part of the communities of learning that are being set up by these channels. And I said earlier that YouTube is like a classroom to me, and in many ways it is, because here is the instructor -- it's like the old-fashioned classroom: here's the instructor, and then beneath the instructor are the students, and they're all having a conversation. And I know that YouTube comments have a very bad reputation in the world of the Internet, but in fact, if you go on comments for these channels, what you'll find is people engaging the subject matter, asking difficult, complicated questions that are about the subject matter, and then other people answering those questions. And because the YouTube page is set up so that the page in which I'm talking to you is on the exact -- the place where I'm talking to you is on the exact same page as your comments, you are participating in a live and real and active way in the conversation. And because I'm in comments usually, I get to participate with you. And you find this whether it's world history, or mathematics, or science, or whatever it is. You also see young people using the tools and the sort of genres of the Internet in order to create places for intellectual engagement, instead of the ironic detachment that maybe most of us associate with memes and other Internet conventions -- you know, "Got bored. Invented calculus." Or, here's Honey Boo Boo criticizing industrial capitalism: ["Liberal capitalism is not at all the Good of humanity. Quite the contrary; it is the vehicle of savage, destructive nihilism."] In case you can't see what she says ... yeah. I really believe that these spaces, these communities, have become for a new generation of learners, the kind of communities, the kind of cartographic communities that I had when I was in high school, and then again when I was in college. And as an adult, re-finding these communities has re-introduced me to a community of learners, and has encouraged me to continue to be a learner even in my adulthood, so that I no longer feel like learning is something reserved for the young. Vi Hart and "Minute Physics" introduced me to all kinds of things that I didn't know before. And I know that we all hearken back to the days of the Parisian salon in the Enlightenment, or to the Algonquin Round Table, and wish, "Oh, I wish I could have been a part of that, I wish I could have laughed at Dorothy Parker's jokes." But I'm here to tell you that these places exist, they still exist. They exist in corners of the Internet, where old men fear to tread. (Laughter) And I truly, truly believe that when we invented Agloe, New York, in the 1960s, when we made Agloe real, we were just getting started. Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Ось мапа штату Нью-Йорк, складена в 1937 році "General Drafting Company". Це надзвичайно популярна мапа серед фанатів картографії, тому що внизу, у підніжжя Катскільських гір, нанесено маленьке місто Роско - насправді, буде простіше, якщо я покладу мапу. Тут Роско, і потім зразу над Роско - Рокленд, штат Нью-Йорк, і потім ще вище - крихітне містечко Аґлое, штат Нью-Йорк. Аґлое, штат Нью-Йорк, дуже відоме серед картографів, бо це - паперове місто. Цей випадок ще відомий, як копі-пастка. Укладачі мап - а моя та ваша мапи Нью-Йорку виглядатимуть дуже подібними через обриси Нью-Йорку - часто укладачі мап наносять вигадані місця на свої мапи, щоб захистити авторські права. Тому що, коли вигадане місце з'являється на вашій мапі, я можу бути абсолютно впевненим, що ви пограбували мене. Аґлое - анаграма з ініціалів двох хлопців, які уклали цю мапу. Ернест Алперс та Отто Ґ. Ліндберг видали цю мапу в 1937 році. Десятиріччями пізніше Ренд МакНейлі видав свою мапу з нанесеним на неї Аґлое, штат Нью-Йорк, на тому ж самому перетині двох брудних доріг на порожньому місці. Можете уявити у якому захваті були "General Drafting". Вони негайно зателефонували Ренду МакНейлі та заявили: "Ми спіймали тебе! Ми вигадали Аґлое, штат Нью-Йорк. Це вигадане місце. Це паперове місто. Ми залишимо тебе без штанів!" Ренд МакНейлі відповідає: "Ні-ні-ні-ні, Аґлое справжнє". Тому що люди продовжують прямувати до того перетину двох брудних доріг - (Сміх) на порожнє місце, очікуючи, що там буде місце, під назвою Аґлое - хтось побудував місце під назвою Аґлое, штат Нью-Йорк. (Сміх) Там є заправка, універсальний магазин, два будинки на пагорбі. (Сміх) Звичайно, абсолютно неперевершена метафора, знахідка для романіста, тому що ми всі ладні вірити, що те, що написано на папері, може змінити реальний світ, в якому ми тепер живемо, тому моя третя книга називається "Паперові міста". Але що зацікавило мене значно більше, ніж обставини, за яких це сталося, - це феномен сам по собі. Досить просто стверджувати, що світ формує наші мапи світу, чи не так? Як загальні обриси земної поверхні, напевне, впливають на наші мапи. Набагато цікавішим є те, що спосіб, у який ми наносимо на мапу світ, сам змінює світ. Світ був би дійсно іншим, якщо Північний полюс був би розміщений внизу. Світ був би дійсно іншим, якщо б Аляска та Росія не були б навпроти одна одної, Світ був би дійсно іншим, якби ми зобразили Європу так, щоб відтворити її справжній розмір. Світ можна змінити за допомогою наших мап світу. Спосіб, який ми обираємо - типу, наше особисте картографічне підприємство, також формує мапу наших життів, і це, в свою чергу, формує наше життя. Я вважаю, що те, що ми наносимо на мапу, змінює життя, яке ми ведемо. І я не маю на увазі щось подібне до "таємної мережі Ангелів Опри", чи скажімо, "ви можете позбавитись раку за допомогою думок". Але я справді вважаю, що мапа якщо й не показує вам, куди ви підете в житті, то, принаймні, показує, куди можете піти. Ви дуже рідко потрапляєте в місце, якого немає на вашій особистій мапі. Змалку я був просто жахливим учнем. Мій середній бал постійно був нижче двох. Думаю, я був настільки жахливим учнем, бо освіта здавалася мені лише ланцюгом перешкод, що їх звели переді мною, і я змушений був перестрибувати через них, щоб стати дорослим. Насправді, я не хотів через них перестрибувати, бо вони виглядали необґрунтованими, тому часто я не "стрибав". Люди ставилися до мене, ви розумієте, вони ставилися до мене типу: "як з гори котиться", або "Ти ніколи не отримаєш гарної роботи". Я не хотів "гарної роботи". Наскільки я розумів в одинадцять або дванадцять років, то люди, які мали "гарну роботу", прокидалися вранці дуже рано, (Сміх) і чоловіки, які мали гарну роботу, вони насамперед затягували навколо своїх ший краватку, засіб для удушення. Вони буквально одягали на шию петлю, і потім йшли на свої роботи. Це не рецепт щасливого життя. Ці люди в моїй заповненій символами дванадцятирічній уяві, ці люди, які намагалися задушити самі себе - кожного ранку вони робили у першу чергу це - вони ніяк не могли бути щасливими. Як я міг хотіти перескакувати через усі перешкоди, щоб у кінці отримати ось таке? Це жахливий кінець! Коли я був у десятому класі, я перейшов до школи "Indian Springs School", маленької школи-інтернату, за межами Бірмінгема, штат Алабама. Я відразу став старанним учнем. Став старанним учнем тому, що я опинився у спільноті старанних учнів. Опинився в оточенні людей, які звеличували інтелектуалізм та захопленість, які думали, що моя іронічна прохолодно-стильна відстороненість не була розумною чи кумедною, а була різновидом простої та непереконливої відповіді на дуже складні та нездоланні проблеми. Я почав навчатися, бо навчатися було круто. Я вивчив, що є нескінченні множини, більші за інші нескінченні множини, вивчив, що таке ямб, і чому він такий приємний для людського вуха. Вивчив, що Громадянська війна була конфліктом через націоналізацію. Вивчив також дещо з фізики. Вивчив, що не можна плутати кореляцію та причинність. Всі ці речі, між іншим, збагачували моє життя буквально щодня. Хоча насправді я не користуюся ними в своїй "роботі", але ця доповідь не про мене. Вона - про картографію. Як виглядає процес картографії? Ви знаєте, пропливаючи обабіч якоїсь землі і роздумуючи: "Я, напевне, намалюю трохи цієї землі", потім виникає цікавість: "Можливо, є ще землі, які можна намалювати". Саме так для мене справді почалося навчання. Правда в тім, що в мене були вчителі, які не полишали спроб, і мені дуже пощастило мати таких вчителів, тому що я часто давав їм привід думати, що інвестувати в мене - марна справа. Проте багато знань, які я отримав у старшій школі, не стосувалися того, що відбувалося у самому класі. Вони стосувалися того, що відбувалося поза класом. Наприклад, я досі пам'ятаю: "Є специфічний нахил світла в зимовий день, він гнітить, як тяжкість мелодії собору" не тому, що вивчив напам'ять Емілі Дікінсон у школі, у старшій школі, а через одну дівчину в старшій школі. Її звали Аманда, я закохався в неї по самі вуха, а вона любила поезію Емілі Дікінсон. Скажу вам, яка ціна втраченої можливості, тільки тому, що одного дня, коли я на дивані грав у "Super Mario Kart", зайшов мій товариш Еммет та спитав: "Скільки часу ти вже граєш у "Super Mario Kart"? Я відповів: "Не знаю, напевне, годин шість", і він запитав: "Ти розумієш, що якби ти ці шість годин попрацював у Баскін-Роббінс, ти міг би заробити 30 доларів, і певним чином, ти щойно заплатив 30 доларів за гру "Super Mario Kart". Я відмахнувся, типу: "Я згоден". (Сміх) Але так я дізнався, яка ціна втраченої можливості. Крок за кроком мапа мого життя ставала кращою. Вона ставала більшою; вона містила більше місць. Там було більше подій, які могли трапитися, більше майбутнього, яке я міг отримати. Це не був офіційний, організований навчальний процес, я щасливий визнати це. Він був плямистий, непослідовний, багато чого я не знав. Я міг знати, приміром, про дослідження Кантора, що нескінченні множини більші за інші нескінченні множини, але я не розумів, які розрахунки лежать в основі цієї ідеї. Я міг знати про ціну втраченої можливості, але я не знав закону спадання прибутковості. При тренуванні уяви, як у картографії, важливо, що замість уявляти довільні перешкоди, які необхідно перестрибнути, можна уявити, що розглядаєш узбережжя, що спонукає тебе побачити більше. Тепер я вже знаю хоча б частину розрахунків, які лежать за тим усім. Отже, я мав одну навчальну спільноту у старшій школі, потім перейшов до іншої у коледжі, і потім перейшов ще, коли влаштувався на роботу в журнал "Booklist", де я працював помічником, оточений напрочуд начитаними людьми. Потім я написав книгу. Як мріють зробити усі письменники, негайно полишив свою роботу. (Сміх) Вперше після старшої школи, я опинився поза навчальною спільнотою, і це було жалюгідне відчуття. Я зненавидів його. Прочитав багато-багато книжок за ці два роки. Прочитав книжки про Сталіна та книжки про те, як узбеки прийшли до мусульманства, про те, як робити ядерні бомби, але було таке відчуття, ніби я сам собі встановлюю перешкоди, і потім сам через них перескакую, замість того, щоб відчувати захват від того, що я - частина спільноти тих, хто навчається, спільноти людей, які зібралися разом у картографічне підприємство, щоб спробувати краще зрозуміти навколишній світ та накласти його на мапу. Тоді, у 2006 році, я зустрів цього хлопця. Його ім'я - Зей Франк. Я не зустрівся з ним особисто, тільки в Інтернеті. Зей Франк на той час випускав шоу, яке звалось "Шоу з Зей Франком". І я відкрив для себе це шоу, що стало моїм поверненням знову до навчальної спільноти. Ось Зей Франк розказує про Лас-Вегас: (Відео) Зей Франк: Лас-Вегас побудовано посеред величезної пустелі. Майже все, що тут є, було привезено звідкілясь - різноманітне каміння, дерева, водоспади. Ця риба тут так само недоречна, як свиня, що літає. Контрастує з палаючою пустелею, яка оточує це місце, так само, як і ці люди. Речі з усього світу заново збудовані тут, відірвані від їхньої історії, відірвані від людей, які використовували їх різним чином. Іноді робилися покращення, навіть Сфінксу приставили носа. У такому місці не має виникати відчуття, що чогось бракує. Цей Нью-Йорк значить для мене те саме, що й для будь-кого. Геть усе висмикнуто з контексту, це значить контекст дозволяє все: паркінг, концертний зал, акулячий риф. Ця фабрикація місць могла б бути одним із найбільших світових досягнень: нічого не належить цьому місцю, і все належить йому. Коли прогулювався цим ранком, я зауважив, що більшість будівель є великими дзеркалами, які відбивають сонце назад у пустелю. Але більшість дзеркал зображують вас та оточення, прикутих до місця, ці дзеркала лишаються пустими. Джон Ґрін: Викликає ностальгію за часом, коли в онлайн відео було видно пікселі. (Сміх) Зей не лише знаний суспільний інтелектуал, він - блискучий будівельник спільнот, і спільнота людей, побудована навколо цих відео, була багато в чому навчальною спільнотою. Ми спільно грали в шахи проти Зей Франка і перемогли. Організувалися, щоб взяти юнака у подорож через усі Сполучені Штати. Перетворили Землю на сендвіч: одна людина тримала кусень хліба в одній точці Землі, а точнісінько у протилежній точці Землі - інша людина тримала другий кусень хліба. Усвідомлюю, що це виглядає, як дурниці, але це також "навчальні" дурниці. Це було так захоплююче для мене. Якщо пошукаєте в Інтернеті, ви знайде подібні спільноти повсюди. Виберіть тег "обчислення" у Tumblr, звісно, ви побачите людей, які скаржаться на обчислення, але також побачите людей, які відповідають скаржникам аргументом, що обчислення - цікаве та прекрасне. Це інший спосіб думати про проблему, яку ви вважаєте нерозв'язною. Ми можете відвідати Reddit та знайти такі підрозділи, як "Запитай історика" або "Запитай науку", де ви можете поставити людям, які працюють у відповідних сферах, широкий спектр питань від дуже серйозних до абсолютно дурних. Як на мене, найцікавіші навчальні спільноти ті, які виростають в Інтернеті прямо зараз на YouTube. Зізнаюся, я упереджений. Думаю, що сторінка YouTube у багатьох сенсах нагадує клас. Візьмімо, скажімо, "Хвилину фізики", хлопець, який навчає світ фізики: (Відео) Не будемо гаяти часу. 4 липня 2012 року було відкрито бозон Гіґґса - останню фундаментальну частину Стандартної моделі фізики елементарних частинок. Ви можете запитати, чому бозон Гіґґса включено до Стандартної моделі поряд із добре відомими частинками, як-от електронами, протонами чи кварками, якщо цього бозона ще не відкрили тоді, в 1970-тих? Слушне питання. Є дві головні причини. По-перше, як електрон є збудженням в електронному полі, так бозон Гіґґса є просто частинкою, яка є збудженням усюди-проникного поля Гіґґса. Поле Гіґґса, в свою чергу, відіграє ключову роль в моделі слабкої ядерної взаємодії, зокрема, поле Гіґґса допомагає пояснити, чому вона така слабка. Ми поговоримо про це більше в іншому відео, але хоча теорію слабкості ядер підтвердили в 1980-тих, поле Гіґґса нерозривно пов'язане зі слабкою взаємодією. До цього часу ми не могли підтвердити її актуальності та незалежного існування. ДҐ: Або маємо відео, яке я зробив частиною шоу "Прискорений курс", розказуючи про Першу світову війну: (Відео) Безпосередньою причиною, звичайно, було вбивство в Сараєві австрійського ерцгерцога Франца Фердинанда 28 червня 1914 року боснійсько-сербським націоналістом на ім'я Гаврило Принцип. Ремарка: варто відзначити, що перша велика війна двадцятого століття розпочалася з акту тероризму. Франц Фердинанд не був особливим улюбленцем свого дядька, імператора Франца Йосифа. Оце так вуса! Навіть якщо й так, вбивство призвело до того, що Австрія оголосила ультиматум Сербії, після якого Сербія прийняла деякі, але не всі, вимоги Австрії, що призвело до того, що Австрія оголосила війну Сербії. Тоді Росія, яка перебувала в союзі з Сербією, мобілізувала свою армію. Німеччина, яка була в союзі з Австрією, веліла Росії спинити мобілізацію, чого Росія не зробила. Тоді Німеччина мобілізувала власну армію, оголосила війну Росії, закріпила союз з Османською імперією, і потім оголосила війну Франції, тому що, ви розумієте, це ж Франція. (Сміх) Це не просто фізика чи світова історія, що їх люди збираються вивчати за допомогою YouTube. Ось відео про абстрактну математику. (Відео) Ви - це я, і ви знову на уроці математики, тому що вам доводиться ходити туди щодня. Ви вивчаєте, не знаю, суми нескінченних рядів. Це тема зі старшої школи, так? Дивно, адже це крута тема, а вони все одно примудряються її зіпсувати. Дивовижно, як нескінченні ряди потрапили в шкільну програму. З цілком зрозумілої потреби відволіктися ви малюєте та думаєте більше про те, як написати іменник "series" (ряди) в заголовку теми: "serieses," "seriese," "seriesen," та "serii?" Або чи змінюється він у однині: один "serie" чи "serum", типу, як однина від "ві́вці" буде "ві́вець". Але цілісна концепція виразів, як-от 1/2 + 1/4 + 1/8 + 1/16 і так далі, наближаючись до 1, корисна коли ви хочете намалювати ряд слонів, кожен із яких тримає хвіст попереднього: просто слон, молодий слон, дитинча слона, слон завбільшки з собаку, слон завбільшки з цуценя, аж до містера Таскса [із коміксів] та далі. Що, як мінімум, трохи дивно, тому що ви можете отримати нескінченну множину слонів в ряду, і все ще розмістити їх на одній сторінці блокнота. ДҐ: Наостанок, ось Дестін з "Розумніший щодня", який розказує про збереження моменту імпульсу, і, оскільки це YouTube, коти: (Відео) Привіт, це Дестін. Ласкаво просимо до "Розумніший щодня". Як ви, можливо, помічали, коти майже завжди приземляються на лапи. Питання сьогодні таке: чому? Як і на більшість простих питань, відповідь дуже складна. Наприклад, я перефразую це питання: Як кіт міняє позицію з "лапами догори" на "лапами донизу" за час падіння, не порушуючи при цьому закону збереження моменту імпульсу? (Сміх) ДҐ: Отже, усі чотири відео мають дещо спільне: Усі вони отримали більш, ніж півмільйона переглядів на YouTube. Люди дивилися їх не в класних кімнатах, а тому, що вони є частиною навчальних спільнот, які були створені цими каналами. Як я вже казав, YouTube для мене наче клас, в багатьох сенсах так і є, тому що ось наставник - усе як у старих добрих класах: ось наставник, нижче наставника- студенти, між ними відбувається діалог. Знаю, що коментарі на YouTube мають дуже погана репутацію на теренах Інтернету, але насправді, коли ви дивитеся коментарі на цих каналах, ви помічаєте, що люди цікавляться темою предмету, ставлять складні питання по суті справи, а потім інші люди відповідають на ті питання. Тому що сторінка YouTube налаштована так, що сторінка, де я читаю лекції, це саме те місце, де я читаю лекцію, та сама сторінка, де ваші коментарі, ви задіяні живим, справжнім, та активним чином у розмову. Тому що я зазвичай тут, в коментарях, взаємодію з вами. Ви побачите це скрізь, чи це світова історія, чи математика, чи інша наука, абощо. Ви також побачите молодь, яка використовує інструменти та можливості Інтернету, щоб створити місця для інтелектуальних зустрічей, замість іронічної відстороненості, які, можливо, більше за нас зв'язані з мемами та іншими інтернет-звичаями. Знаєте: "Удався в тугу. Винайшов числення". Або серіал "Солоденька Бу-Бу", який засуджує індустріальний капіталізм: ["Ліберальний капіталізм - це не царство людяності. Зовсім навпаки; це машина дикого, руйнівного нігілізму".] на випадок, якщо не видно, що вона говорить... Я глибоко переконаний, що ці місця, ці спільноти стали новими поколіннями учнів, різні спільноти, як-от картографічні спільноти, в якій я перебував, коли вчився у старшій школі, в коледжі. І вже дорослим знову знаходив такі спільноти, які заново рекомендували мене навчальним спільнотам та заохочували мене залишатися учнем навіть у дорослому віці. Я більше не відчував, що навчання - це щось, призначене для зовсім юних. Вай Гарт та "Хвилина фізики" познайомили мене з усіма речами, яких я не знав раніше. Знаю, що ми всі дивимося назад в епоху паризьких салонів Просвітництва, або Алгонкінського круглого столу, мріємо: "О, я би хотів би бути частиною того, я хотів би посміятися над жартами Дороті Паркер". Але я тут, і повторюю вам, що такі місця існують, вони все ще існують. Вони існують у куточках Інтернету, куди старші чоловіки бояться ступити. (Сміх) Глибоко переконаний, що коли ми придумали Аґлое, штат Нью-Йорк, у 60-тих, коли ми зробили Аґлое реальним, це був усього-на-всього початок. Дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Julian Baggini Is there a real you Detailed field: Philosophy
Source text - English Is there a real you? This might seem to you like a very odd question. Because, you might ask, how do we find the real you, how do you know what the real you is? And so forth. But the idea that there must be a real you, surely that's obvious. If there's anything real in the world, it's you. Well, I'm not quite sure. At least we have to understand a bit better what that means. Now certainly, I think there are lots of things in our culture around us which sort of reinforce the idea that for each one of us, we have a kind of a core, an essence. There is something about what it means to be you which defines you, and it's kind of permanent and unchanging. The most kind of crude way in which we have it, are things like horoscopes. You know, people are very wedded to these, actually. People put them on their Facebook profile as though they are meaningul, you even know your Chinese horoscope as well. There are also more scientific versions of this, all sorts of ways of profiling personality type, such as the Myers-Briggs tests, for example. I don't know if you've done those. A lot of companies use these for recruitment. You answer a lot of questions, and this is supposed to reveal something about your core personality. And of course, the popular fascination with this is enormous. In magazines like this, you'll see, in the bottom left corner, they'll advertise in virtually every issue some kind of personality thing. And if you pick up one of those magazines, it's hard to resist, isn't it? Doing the test to find what is your learning style, what is your loving style, or what is your working style? Are you this kind of person or that? So I think that we have a common-sense idea that there is a kind of core or essence of ourselves to be discovered. And that this is kind of a permanent truth about ourselves, something that's the same throughout life. Well, that's the idea I want to challenge. And I have to say now, I'll say it a bit later, but I'm not challenging this just because I'm weird, the challenge actually has a very, very long and distinguished history. Here's the common-sense idea. There is you. You are the individuals you are, and you have this kind of core. Now in your life, what happens is that you, of course, accumulate different experiences and so forth. So you have memories, and these memories help to create what you are. You have desires, maybe for a cookie, maybe for something that we don't want to talk about at 11 o'clock in the morning in a school. You will have beliefs. This is a number plate from someone in America. I don't know whether this number plate, which says "messiah 1," indicates that the driver believes in the messiah, or that they are the messiah. Either way, they have beliefs about messiahs. We have knowledge. We have sensations and experiences as well. It's not just intellectual things. So this is kind of the common-sense model, I think, of what a person is. There is a person who has all the things that make up our life experiences. But the suggestion I want to put to you today is that there's something fundamentally wrong with this model. And I can show you what's wrong with one click. Which is there isn't actually a "you" at the heart of all these experiences. Strange thought? Well, maybe not. What is there, then? Well, clearly there are memories, desires, intentions, sensations, and so forth. But what happens is these things exist, and they're kind of all integrated, they're overlapped, they're connected in various different ways. They're connecting partly, and perhaps even mainly, because they all belong to one body and one brain. But there's also a narrative, a story we tell about ourselves, the experiences we have when we remember past things. We do things because of other things. So what we desire is partly a result of what we believe, and what we remember is also informing us what we know. And so really, there are all these things, like beliefs, desires, sensations, experiences, they're all related to each other, and that just is you. In some ways, it's a small difference from the common-sense understanding. In some ways, it's a massive one. It's the shift between thinking of yourself as a thing which has all the experiences of life, and thinking of yourself as simply that collection of all experiences in life. You are the sum of your parts. Now those parts are also physical parts, of course, brains, bodies and legs and things, but they aren't so important, actually. If you have a heart transplant, you're still the same person. If you have a memory transplant, are you the same person? If you have a belief transplant, would you be the same person? Now this idea, that what we are, the way to understand ourselves, is as not of some permanent being, which has experiences, but is kind of a collection of experiences, might strike you as kind of weird. But actually, I don't think it should be weird. In a way, it's common sense. Because I just invite you to think about, by comparison, think about pretty much anything else in the universe, maybe apart from the very most fundamental forces or powers. Let's take something like water. Now my science isn't very good. We might say something like water has two parts hydrogen and one parts oxygen, right? We all know that. I hope no one in this room thinks that what that means is there is a thing called water, and attached to it are hydrogen and oxygen atoms, and that's what water is. Of course we don't. We understand, very easily, very straightforwardly, that water is nothing more than the hydrogen and oxygen molecules suitably arranged. Everything else in the universe is the same. There's no mystery about my watch, for example. We say the watch has a face, and hands, and a mechanism and a battery, But what we really mean is, we don't think there is a thing called the watch to which we then attach all these bits. We understand very clearly that you get the parts of the watch, you put them together, and you create a watch. Now if everything else in the universe is like this, why are we different? Why think of ourselves as somehow not just being a collection of all our parts, but somehow being a separate, permanent entity which has those parts? Now this view is not particularly new, actually. It has quite a long lineage. You find it in Buddhism, you find it in 17th, 18th-century philosophy going through to the current day, people like Locke and Hume. But interestingly, it's also a view increasingly being heard reinforced by neuroscience. This is Paul Broks, he's a clinical neuropsychologist, and he says this: "We have a deep intuition that there is a core, an essence there, and it's hard to shake off, probably impossible to shake off, I suspect. But it's true that neuroscience shows that there is no centre in the brain where things do all come together." So when you look at the brain, and you look at how the brain makes possible a sense of self, you find that there isn't a central control spot in the brain. There is no kind of center where everything happens. There are lots of different processes in the brain, all of which operate, in a way, quite independently. But it's because of the way that they relate that we get this sense of self. The term I use in the book, I call it the ego trick. It's like a mechanical trick. It's not that we don't exist, it's just that the trick is to make us feel that inside of us is something more unified than is really there. Now you might think this is a worrying idea. You might think that if it's true, that for each one of us there is no abiding core of self, no permanent essence, does that mean that really, the self is an illusion? Does it mean that we really don't exist? There is no real you. Well, a lot of people actually do use this talk of illusion and so forth. These are three psychologists, Thomas Metzinger, Bruce Hood, Susan Blackmore, a lot of these people do talk the language of illusion, the self is an illusion, it's a fiction. But I don't think this is a very helpful way of looking at it. Go back to the watch. The watch isn't an illusion, because there is nothing to the watch other than a collection of its parts. In the same way, we're not illusions either. The fact that we are, in some ways, just this very, very complex collection, ordered collection of things, does not mean we're not real. I can give you a very sort of rough metaphor for this. Let's take something like a waterfall. These are the Iguazu Falls, in Argentina. Now if you take something like this, you can appreciate the fact that in lots of ways, there's nothing permanent about this. For one thing, it's always changing. The waters are always carving new channels. with changes and tides and the weather, some things dry up, new things are created. Of course the water that flows through the waterfall is different every single instance. But it doesn't mean that the Iguazu Falls are an illusion. It doesn't mean it's not real. What it means is we have to understand what it is as something which has a history, has certain things that keep it together, but it's a process, it's fluid, it's forever changing. Now that, I think, is a model for understanding ourselves, and I think it's a liberating model. Because if you think that you have this fixed, permanent essence, which is always the same, throughout your life, no matter what, in a sense you're kind of trapped. You're born with an essence, that's what you are until you die, if you believe in an afterlife, maybe you continue. But if you think of yourself as being, in a way, not a thing as such, but a kind of a process, something that is changing, then I think that's quite liberating. Because unlike the the waterfalls, we actually have the capacity to channel the direction of our development for ourselves to a certain degree. Now we've got to be careful here, right? If you watch the X-Factor too much, you might buy into this idea that we can all be whatever we want to be. That's not true. I've heard some fantastic musicians this morning, and I am very confident that I could in no way be as good as them. I could practice hard and maybe be good, but I don't have that really natural ability. There are limits to what we can achieve. There are limits to what we can make of ourselves. But nevertheless, we do have this capacity to, in a sense, shape ourselves. The true self, as it were then, is not something that is just there for you to discover, you don't sort of look into your soul and find your true self, What you are partly doing, at least, is actually creating your true self. And this, I think, is very, very significant, particularly at this stage of life you're at. You'll be aware of the fact how much of you changed over recent years. If you have any videos of yourself, three or four years ago, you probably feel embarrassed because you don't recognize yourself. So I want to get that message over, that what we need to do is think about ourselves as things that we can shape, and channel and change. This is the Buddha, again: "Well-makers lead the water, fletchers bend the arrow, carpenters bend a log of wood, wise people fashion themselves." And that's the idea I want to leave you with, that your true self is not something that you will have to go searching for, as a mystery, and maybe never ever find. To the extent you have a true self, it's something that you in part discover, but in part create. and that, I think, is a liberating and exciting prospect. Thank you very much.	Translation - Ukrainian Це справжній Ви? Таке питання може здатися вам дуже дивним. Тому що, можете ви спитати, як ми маємо знаходити стравжнього себе, а як ви дізнаєтесь, що таке спражній я? І так далі. Але справа в тому, що обов'язково повинен бути справжній Ви, це ж очевидно. Якщо взагалі є хоч щось справжнє у світі, то це Ви. Так от, я не зовсім впевнений. Принаймі, нам треба краще зрозуміти, що це значить. Звичайно, я вважаю, що у нашій культурі існує багато речей навколо нас, які підкріплюють наше уявлення про те, що у кожного з нас є щось на кшталт ядра, сутності. Є щось, що означає бути Вами, що визначає Вас, і це щось постійне та незмінне. Найбільш примітивно це виражається у таких речах, як гороскопи. Знаєте, люди дуже віддані їм, насправді. Люди поміщають їх у профілях на Facebook, так ніби вони мають сенс, ви навіть знаєте ваш китайський гороскоп. Є навіть більш наукові їх версії, усі способи визначення типу особистості, такі як Індикатор типів Маєрс-Бріґґс, наприклад. Не знаю, чи ви їх робили. Сила-силенна компаній використовують їх при наймі. Ви відповідаєте на безліч питань, що, як передбачається, відкриють щось про сутність вашої особистості. І, зрозуміло, масове захоплення цим неймовірне. У подібних журналах ви побачите у нижньому лівому кутку, у фактично кожній статті вони рекламують що-небудь, пов'язане з особистістю. І якщо ви взяли один із цих журналів, важко опиратися, так? Ви проходили тест, щоб визначити, який ваш навчальний стиль, який ваш любовний стиль, або який ваш робочий стиль? Який ваш тип особистості, той чи інший? Так що я вважаю, що ми маємо загально визнану думку, що існує певного роду ядро або сутність нас, які можна віднайти. І це буде така собі постійна правда про нас, дещо, що не змінюється протягом усього життя. Так от, саме цій думці я хочу кинути виклик. Я мушу зараз сказати, я скажу пізніше, але я не кидаю виклик цій думці лише тому, що я дивак, випробовування її має дуже, дуже довгу та визначну історію. Тут загально визнана думка. Там - Ви. Ви - це Ваша індивідуальність, і Ви маєте таку собі сутність. Тепер у вашому житті щось відбувається - так Ви, звичайно, накопичуєте досвід і так далі. Так що Ви маєте спогади, ці спогади допомагають створювати те, чим ви є. Ви маєте бажання, можливо, скуштувати печива, а можливо дечого, про що ви не хочете говорити об 11 годині ранку в школі. Ви будете мати переконання. Це чийсь номерний знак в Америці. Я не знаю, чи цей номерний знак, де написано "месія 1", значить, що водій вірить у месію, чи що він чи вона - месія. Іншими словами, вони мають переконання щодо месій. Ми маємо знання. Ми також маємо почуття та переживання. Це не лише інтелектуальні речі. Отож, це така собі загально визнана модель того, що є особистість. Ось особистисть, яка має усе, що робить нас довідченими. Але припущення, яке я хочу представити вам сьогодні - це те, що є дещо фундаментально хибне в цій моделі. І я можу вам продемонструвати, що не так, за 1 клік. І це те, що, насправді, "вас" немає в центрі всього цього досвіду. Дивна думка? Ну, можливо, й ні. Що там тоді? Ну, напевно існують спогади, бажання, наміри, почуття, і так далі. Але що відбувається? Ці речі існують, і вони деяким чином інтегровані, вони перетинаються, вони пов'язані багатьма різними способами. Вони пов'язані частково і, може, навіть переважно тому, що всі вони належать одному тілу та одному мозку. Але існує також розповідь, історія, яку ми розповідаємо про себе, і досвід, який ми отримуємо, коли пригадуємо минуле. Ми робимо речі через інші речі. Тому те, чого ми бажаємо - це частково результат того, у що ми віримо, і те, що ми пригадуємо, також інформує нас про те, що ми знаємо. Так що насправді існують оці усі речі, як переконання, бажання, почуття, досвід, вони пов'язані один з одним, і це і є Ви. У певному розумінні маленька різниця з загально прийнятим розумінням. А в іншому розумінні - величезна. Це зсув між мисленням про себе, як про щось, що має весь досвід в житті, та мисленням про себе, як про лише колекцію усього досвіду в житті. Ви - сума всіх частин. Крім того, є суто фізичні частини, звичайно, мізки, тіла та ноги, та інше, але вони не настільки важливі насправді. Якщо у вас серцевий трансплантант, ви - та сама людина. А якщо вживити спогади, ви залишитесь собою? А якщо трансплантувати переконання, ви будете тією самою особистістю? Отож, ця думка про те, що ми є, це спосіб зрозуміти себе, як не якусь сталу істоту, яка має досвід, яле як щось на кшталт колекції досвідів, може видатися вам досить дивною. Але, насправді, я не думаю, що вона дивна. У певному розумінні це здоровий глузд. Тому що я лише запросив вас задуматись, для порівняння, задуматись про велику різноманітність усього, що є у Всесвіті, можливо, окремо від фундаментальних сил або енергій. Візьмемо, скажімо, воду. Ну, в цій сфері я не дуже сильний. Можемо сказати, що вода складається з двох частин водню та однієї частини кисню, правильно? Ми всі це знаємо. Сподіваюсь, ніхто в цій кімнаті не думає, що це значить, що є річ, яка зветься "вода" з притороченими до неї атомами водню й кисню, і це й є вода. Звичайно, ні. Ми розуміємо, дуже ясно, дуже чітко, що вода - це не що інше, як молекули водню й кисню, розташовані певним чином. Геть усе інше у Всесвіті так само. Немає ніякої таємниці у моєму годиннику, наприклад. Ми говоримо, що годинник має циферблат та стрілки, а також механізм і батарейку. Але ми не вважаємо, що є така річ, як годинник, до якої приєднані усі ці дрібниці. Ми розуміємо абсолютно чітко, що ви берете частини годинника, складаєте їх разом і отримуєте годинник. Тепер, якщо все інше у Всесвіті влаштовано так само, чому ми повинні бути іншими? Навіщо думати про себе, як про не просто колекцію усіх наших частин, а як про якийсь відокремлений, постійний об'єкт, який має усі ті частини? І такий погляд не є особливо новим, насправді. Він виник досить давно. Ви знайдете його в буддизмі, ви знайдете його у працях філософів 17, 18 сторіч, які дійшли до наших часів, таких як Локк та Юм. І, що цікаво, цей погляд став популярнішим, коли його підтримала неврологія. Це - Пол Брокс, клінічний нейропсихолог, який каже ось що: "Ми маємо глибоке передчуття, що існує ядро, сутність, і їх важко похитнути, може, неможливо похитнути, я підозрюю. Але правда те, що неврологія демонструє, що не існує окремого центру в мозку, де б усе сходилось разом". Так що, поглянувши на мозок і проаналізувавши, як мозок робить можливим почуття самого себе, ви виявите, що не існує центральної точки контролю у мозку. Не існує ніякого центру, де все відбувається. Існує натомість безліч різних процесів у мозку, які усі працюють, можна сказати, досить незалежно. Але через те, яким чином вони усі пов'язані, ми отримуємо відчуття самого себе. У своїй книжці я називаю це "трюком его". Це схоже на механічний трюк. І це не означає, що нас не існує. Цей трюк полягає у тому, щоб викликати відчуття, що всередині нас є щось більш єдине, ніж воно є насправді. Тепер ви мабуть стривожились. Подумали собі: якщо це правда, що у кожного з нас немає ніякого постійного ядра особистості, ніякої постійної сутності, чи не значить це, що насправді особистість - це ілюзія? Чи не значить це, що насправді ми не існуємо? Не існує справжнього вас. Багато людей вже користуються цією ідеєю про ілюзію і подібне. Є трійко психологів - Томас Метцинґер, Брюс Гуд, Сюзан Блекмор - які говорять про ілюзії, особистість - ілюзія, це вигадки. Проте я не думаю, що це добрий спосіб розглядати цю проблему. Візьмемо годиник. Годинник - не ілюзія, тому що в годиннику немає нічого, крім колекції його частин, так само, і ми - не ілюзія. З того факту, що ми, деяким чином, є лише дуже, дуже складною колекцією, упорядкованою колекцією, не випливає, що ми - не справжні. Я можу навести вам дуже коротку, просту метафору на цю тему. Візьмемо щось на зразок водоспаду. Наприклад, водоспад Іґуасу в Аргентині. Якщо взяти щось подібне, ми зможете оцінити той факт, що у будь-якому разі немає нічого постійного в водоспаді. Він постійно змінюється. Вода постійно вирізьблює нові канальці, з урахуванням змін та припливів, а також погоди, одні пересихають, нові уворюються. Звичайно, вода, яка протікає через водоспад, відрізняється кожну секунду. Але це не значить, що водоспад Іґуасу - ілюзія. Це не значить, що він - несправжній. Це значить, що ми повинні зрозуміти, що водоспад - це дещо, що має історію, має певні властивості, які тримають його укупі, але це процес, він текучий, він постійно змінюється. І ось це, я вважаю, і є модель для розуміння самого себе, і я вважаю, це модель, яка дає свободу. Бо, якщо ви думаєте, що ви маєте фіксоване, постійне єство, яке весь час однакове, усе ваше життя, незважаючи ні на що, у певному розумінні ви - у пастці. Ви народжені з певною сутністю, і ви з нею залишитесь до самої смерті. Якщо ви вірите у загробне життя, можливо, ви існуватимете далі. Але, якщо ви дивитесь на себе не як на річ, як таку, але як на процес, як на дещо змінюване, то, я думаю, це таки дає певну свободу. Тому що, на відміну від водоспадів, ми, насправді, маємо можливість обирати напрям свого розвитку до певної міри. Ми маємо бути обережними з подібними думками, так? Якщо ви забагато дивитесь Х-Фактор, то можете купитись на думку, що ми можемо бути ким завгодно, ким захочемо. Це неправда. Я слухав фантастичних музикантів цього ранку і абсолютно впевнений, що я нізащо не зможу грати так, як вони. Я міг би вперто практикуватись та непогано грати, але я не маю справжніх природних здібностей. Існують ліміти, яких ми можемо досягти. Існують ліміти, до яких ми можемо розвинутись. Але, тим не менше, ми все ж маємо здатність, у певному розумінні, формувати власну особистість. Справжня особистість, схоже, - це не щось, що вже існує, і вам потрібно його відкрити, ви не можете просто зазирнути собі в душу та знайти там справжню особистість. Те, що ви робите, принаймі частково, у дійсності створює вашу справжню особистість. І це, я вважаю, дуже-дуже показово, особливо на цьому етапі життя, де ви є. Ви зможете усвідомити, наскільки ви змінились за останні роки. Якщо у вас є відео самого себе три або чотири роки тому, ви, можливо, відчуваєте збентеження, тому що не впізнаєте себе. Хочу наголосити - все, що ми маємо робити, це думати про себе, як про щось, що ми можемо формувати, направляти, змінювати. І знову цитата Будди: "Будівники каналів скеровують воду, лучники вигинають стрілу, теслярі вправляються з деревом, а справді мудрі люди - удосконалюють себе". Ось думка, з якою я вас залишу, ваша справжня особистість - це не те, що ви повинні розшукувати, як таємницю, і, можливо, ніколи не знайти. До певної міри справжній ви існує, але це дещо частково вами відкрите, і в той же час частково створене, і це, на мій погляд, перспектива, що дарує свободу й захоплює. Дякую вам дуже.
English to Ukrainian: TED Talk David Eagleman Can we create new senses for humans Detailed field: Biology (-tech,-chem,micro-)
Source text - English We are built out of very small stuff, and we are embedded in a very large cosmos, and the fact is that we are not very good at understanding reality at either of those scales, and that's because our brains haven't evolved to understand the world at that scale. Instead, we're trapped on this very thin slice of perception right in the middle. But it gets strange, because even at that slice of reality that we call home, we're not seeing most of the action that's going on. So take the colors of our world. This is light waves, electromagnetic radiation that bounces off objects and it hits specialized receptors in the back of our eyes. But we're not seeing all the waves out there. In fact, what we see is less than a 10 trillionth of what's out there. So you have radio waves and microwaves and X-rays and gamma rays passing through your body right now and you're completely unaware of it, because you don't come with the proper biological receptors for picking it up. There are thousands of cell phone conversations passing through you right now, and you're utterly blind to it. Now, it's not that these things are inherently unseeable. Snakes include some infrared in their reality, and honeybees include ultraviolet in their view of the world, and of course we build machines in the dashboards of our cars to pick up on signals in the radio frequency range, and we built machines in hospitals to pick up on the X-ray range. But you can't sense any of those by yourself, at least not yet, because you don't come equipped with the proper sensors. Now, what this means is that our experience of reality is constrained by our biology, and that goes against the common sense notion that our eyes and our ears and our fingertips are just picking up the objective reality that's out there. Instead, our brains are sampling just a little bit of the world. Now, across the animal kingdom, different animals pick up on different parts of reality. So in the blind and deaf world of the tick, the important signals are temperature and butyric acid; in the world of the black ghost knifefish, its sensory world is lavishly colored by electrical fields; and for the echolocating bat, its reality is constructed out of air compression waves. That's the slice of their ecosystem that they can pick up on, and we have a word for this in science. It's called the umwelt, which is the German word for the surrounding world. Now, presumably, every animal assumes that its umwelt is the entire objective reality out there, because why would you ever stop to imagine that there's something beyond what we can sense. Instead, what we all do is we accept reality as it's presented to us. Let's do a consciousness-raiser on this. Imagine that you are a bloodhound dog. Your whole world is about smelling. You've got a long snout that has 200 million scent receptors in it, and you have wet nostrils that attract and trap scent molecules, and your nostrils even have slits so you can take big nosefuls of air. Everything is about smell for you. So one day, you stop in your tracks with a revelation. You look at your human owner and you think, "What is it like to have the pitiful, impoverished nose of a human? (Laughter) What is it like when you take a feeble little noseful of air? How can you not know that there's a cat 100 yards away, or that your neighbor was on this very spot six hours ago?" (Laughter) So because we're humans, we've never experienced that world of smell, so we don't miss it, because we are firmly settled into our umwelt. But the question is, do we have to be stuck there? So as a neuroscientist, I'm interested in the way that technology might expand our umwelt, and how that's going to change the experience of being human. So we already know that we can marry our technology to our biology, because there are hundreds of thousands of people walking around with artificial hearing and artificial vision. So the way this works is, you take a microphone and you digitize the signal, and you put an electrode strip directly into the inner ear. Or, with the retinal implant, you take a camera and you digitize the signal, and then you plug an electrode grid directly into the optic nerve. And as recently as 15 years ago, there were a lot of scientists who thought these technologies wouldn't work. Why? It's because these technologies speak the language of Silicon Valley, and it's not exactly the same dialect as our natural biological sense organs. But the fact is that it works; the brain figures out how to use the signals just fine. Now, how do we understand that? Well, here's the big secret: Your brain is not hearing or seeing any of this. Your brain is locked in a vault of silence and darkness inside your skull. All it ever sees are electrochemical signals that come in along different data cables, and this is all it has to work with, and nothing more. Now, amazingly, the brain is really good at taking in these signals and extracting patterns and assigning meaning, so that it takes this inner cosmos and puts together a story of this, your subjective world. But here's the key point: Your brain doesn't know, and it doesn't care, where it gets the data from. Whatever information comes in, it just figures out what to do with it. And this is a very efficient kind of machine. It's essentially a general purpose computing device, and it just takes in everything and figures out what it's going to do with it, and that, I think, frees up Mother Nature to tinker around with different sorts of input channels. So I call this the P.H. model of evolution, and I don't want to get too technical here, but P.H. stands for Potato Head, and I use this name to emphasize that all these sensors that we know and love, like our eyes and our ears and our fingertips, these are merely peripheral plug-and-play devices: You stick them in, and you're good to go. The brain figures out what to do with the data that comes in. And when you look across the animal kingdom, you find lots of peripheral devices. So snakes have heat pits with which to detect infrared, and the ghost knifefish has electroreceptors, and the star-nosed mole has this appendage with 22 fingers on it with which it feels around and constructs a 3D model of the world, and many birds have magnetite so they can orient to the magnetic field of the planet. So what this means is that nature doesn't have to continually redesign the brain. Instead, with the principles of brain operation established, all nature has to worry about is designing new peripherals. Okay. So what this means is this: The lesson that surfaces is that there's nothing really special or fundamental about the biology that we come to the table with. It's just what we have inherited from a complex road of evolution. But it's not what we have to stick with, and our best proof of principle of this comes from what's called sensory substitution. And that refers to feeding information into the brain via unusual sensory channels, and the brain just figures out what to do with it. Now, that might sound speculative, but the first paper demonstrating this was published in the journal Nature in 1969. So a scientist named Paul Bach-y-Rita put blind people in a modified dental chair, and he set up a video feed, and he put something in front of the camera, and then you would feel that poked into your back with a grid of solenoids. So if you wiggle a coffee cup in front of the camera, you're feeling that in your back, and amazingly, blind people got pretty good at being able to determine what was in front of the camera just by feeling it in the small of their back. Now, there have been many modern incarnations of this. The sonic glasses take a video feed right in front of you and turn that into a sonic landscape, so as things move around, and get closer and farther, it sounds like "Bzz, bzz, bzz." It sounds like a cacophony, but after several weeks, blind people start getting pretty good at understanding what's in front of them just based on what they're hearing. And it doesn't have to be through the ears: this system uses an electrotactile grid on the forehead, so whatever's in front of the video feed, you're feeling it on your forehead. Why the forehead? Because you're not using it for much else. The most modern incarnation is called the brainport, and this is a little electrogrid that sits on your tongue, and the video feed gets turned into these little electrotactile signals, and blind people get so good at using this that they can throw a ball into a basket, or they can navigate complex obstacle courses. They can come to see through their tongue. Now, that sounds completely insane, right? But remember, all vision ever is is electrochemical signals coursing around in your brain. Your brain doesn't know where the signals come from. It just figures out what to do with them. So my interest in my lab is sensory substitution for the deaf, and this is a project I've undertaken with a graduate student in my lab, Scott Novich, who is spearheading this for his thesis. And here is what we wanted to do: we wanted to make it so that sound from the world gets converted in some way so that a deaf person can understand what is being said. And we wanted to do this, given the power and ubiquity of portable computing, we wanted to make sure that this would run on cell phones and tablets, and also we wanted to make this a wearable, something that you could wear under your clothing. So here's the concept. So as I'm speaking, my sound is getting captured by the tablet, and then it's getting mapped onto a vest that's covered in vibratory motors, just like the motors in your cell phone. So as I'm speaking, the sound is getting translated to a pattern of vibration on the vest. Now, this is not just conceptual: this tablet is transmitting Bluetooth, and I'm wearing the vest right now. So as I'm speaking -- (Applause) -- the sound is getting translated into dynamic patterns of vibration. I'm feeling the sonic world around me. So, we've been testing this with deaf people now, and it turns out that after just a little bit of time, people can start feeling, they can start understanding the language of the vest. So this is Jonathan. He's 37 years old. He has a master's degree. He was born profoundly deaf, which means that there's a part of his umwelt that's unavailable to him. So we had Jonathan train with the vest for four days, two hours a day, and here he is on the fifth day. Scott Novich: You. David Eagleman: So Scott says a word, Jonathan feels it on the vest, and he writes it on the board. SN: Where. Where. DE: Jonathan is able to translate this complicated pattern of vibrations into an understanding of what's being said. SN: Touch. Touch. DE: Now, he's not doing this -- (Applause) -- Jonathan is not doing this consciously, because the patterns are too complicated, but his brain is starting to unlock the pattern that allows it to figure out what the data mean, and our expectation is that, after wearing this for about three months, he will have a direct perceptual experience of hearing in the same way that when a blind person passes a finger over braille, the meaning comes directly off the page without any conscious intervention at all. Now, this technology has the potential to be a game-changer, because the only other solution for deafness is a cochlear implant, and that requires an invasive surgery. And this can be built for 40 times cheaper than a cochlear implant, which opens up this technology globally, even for the poorest countries. Now, we've been very encouraged by our results with sensory substitution, but what we've been thinking a lot about is sensory addition. How could we use a technology like this to add a completely new kind of sense, to expand the human umvelt? For example, could we feed real-time data from the Internet directly into somebody's brain, and can they develop a direct perceptual experience? So here's an experiment we're doing in the lab. A subject is feeling a real-time streaming feed from the Net of data for five seconds. Then, two buttons appear, and he has to make a choice. He doesn't know what's going on. He makes a choice, and he gets feedback after one second. Now, here's the thing: The subject has no idea what all the patterns mean, but we're seeing if he gets better at figuring out which button to press. He doesn't know that what we're feeding is real-time data from the stock market, and he's making buy and sell decisions. (Laughter) And the feedback is telling him whether he did the right thing or not. And what we're seeing is, can we expand the human umvelt so that he comes to have, after several weeks, a direct perceptual experience of the economic movements of the planet. So we'll report on that later to see how well this goes. (Laughter) Here's another thing we're doing: During the talks this morning, we've been automatically scraping Twitter for the TED2015 hashtag, and we've been doing an automated sentiment analysis, which means, are people using positive words or negative words or neutral? And while this has been going on, I have been feeling this, and so I am plugged in to the aggregate emotion of thousands of people in real time, and that's a new kind of human experience, because now I can know how everyone's doing and how much you're loving this. (Laughter) (Applause) It's a bigger experience than a human can normally have. We're also expanding the umvelt of pilots. So in this case, the vest is streaming nine different measures from this quadcopter, so pitch and yaw and roll and orientation and heading, and that improves this pilot's ability to fly it. It's essentially like he's extending his skin up there, far away. And that's just the beginning. What we're envisioning is taking a modern cockpit full of gauges and instead of trying to read the whole thing, you feel it. We live in a world of information now, and there is a difference between accessing big data and experiencing it. So I think there's really no end to the possibilities on the horizon for human expansion. Just imagine an astronaut being able to feel the overall health of the International Space Station, or, for that matter, having you feel the invisible states of your own health, like your blood sugar and the state of your microbiome, or having 360-degree vision or seeing in infrared or ultraviolet. So the key is this: As we move into the future, we're going to increasingly be able to choose our own peripheral devices. We no longer have to wait for Mother Nature's sensory gifts on her timescales, but instead, like any good parent, she's given us the tools that we need to go out and define our own trajectory. So the question now is, how do you want to go out and experience your universe? Thank you. (Applause) Chris Anderson: Can you feel it? DE: Yeah. Actually, this was the first time I felt applause on the vest. It's nice. It's like a massage. (Laughter) CA: Twitter's going crazy. Twitter's going mad. So that stock market experiment. This could be the first experiment that secures its funding forevermore, right, if successful? DE: Well, that's right, I wouldn't have to write to NIH anymore. CA: Well look, just to be skeptical for a minute, I mean, this is amazing, but isn't most of the evidence so far that sensory substitution works, not necessarily that sensory addition works? I mean, isn't it possible that the blind person can see through their tongue because the visual cortex is still there, ready to process, and that that is needed as part of it? DE: That's a great question. We actually have no idea what the theoretical limits are of what kind of data the brain can take in. The general story, though, is that it's extraordinarily flexible. So when a person goes blind, what we used to call their visual cortex gets taken over by other things, by touch, by hearing, by vocabulary. So what that tells us is that the cortex is kind of a one-trick pony. It just runs certain kinds of computations on things. And when we look around at things like braille, for example, people are getting information through bumps on their fingers. So I don't think we have any reason to think there's a theoretical limit that we know the edge of. CA: If this checks out, you're going to be deluged. There are so many possible applications for this. Are you ready for this? What are you most excited about, the direction it might go? DE: I mean, I think there's a lot of applications here. In terms of beyond sensory substitution, the things I started mentioning about astronauts on the space station, they spend a lot of their time monitoring things, and they could instead just get what's going on, because what this is really good for is multidimensional data. The key is this: Our visual systems are good at detecting blobs and edges, but they're really bad at what our world has become, which is screens with lots and lots of data. We have to crawl that with our attentional systems. So this is a way of just feeling the state of something, just like the way you know the state of your body as you're standing around. So I think heavy machinery, safety, feeling the state of a factory, of your equipment, that's one place it'll go right away. CA: David Eagleman, that was one mind-blowing talk. Thank you very much. DE: Thank you, Chris. (Applause)	Translation - Ukrainian Ми збудовані з дуже дрібних частинок та занурені у величезний космос, і не досить добре розуміємо реальність у будь-якому з цих масштабів, тому що наш мозок ще не розвинувся до розуміння світу в такому масштабі. Замість цього, ми потрапили до пастки маленької частки сприйняття прямо посередині. Дивно, бо навіть у тому зрізі реальності, який ми звемо домом, ми не бачимо більшості з того, що відбувається. От візьмемо барви нашого світу. Це світлові хвилі, електромагнітне випромінювання, що відбивається об’єктами та потрапляє до спеціальних рецепторів в задній частині ока. Але ми здатні бачити не всі хвилі. Фактично, ми бачимо менше ніж 10 трильйонних частин того, що взагалі існує. Радіохвилі, мікрохвилі, рентгенівські та гамма-промені проходять крізь вас просто зараз, але ви навіть про це не здогадуєтесь, тому що не маєте належних біологічних рецепторів для їхнього сприйняття. Тисячі телефонних розмов проходять зараз крізь вас, та ви зовсім сліпі до них. І не тому, що ці речі дійсно невидимі. Змії сприймають деяке інфрачервоне випромінювання, а бджоли мають ультрафіолет у своїй картині світу, і, звичайно, ми вбудовуємо в панелі автомобілів такі пристрої, які здатні сприймати сигнали радіохвиль, та створюємо пристрої для лікарень, які сприймають рентгенівські промені. Проте ви особисто не в змозі відчути нічого з вищепереліченого, принаймі поки що, тому що не володієте відповідними органами сприйняття. Це значить, що наше сприйняття реальності обмежується нашою біологією та не відповідає загальноприйнятій думці, що наші очі, вуха та кінчики пальців просто сприймають об'єктивну реальність навкруги. Натомість мозок надає нам інформацію про світ вибірково. Щодо тваринного світу, то різні тварини сприймають різні частини реальності. Так, у сліпому та глухому світі кліща важливими сигналами є температура та масляна кислота; у світі рибки чорної ножетілки її світ відчуттів рясно розмальований електричними полями, а для кажанів, які мають ехолокацію, реальність побудована на основі хвиль тиску в повітрі. Це частина їхньої екосистеми, яку вони можуть сприймати, у нас є відповідний науковий термін, це зветься "умвельт", це німецьке слово, яке значить "довкілля". Тож, мабуть, кожна тварина вважає, що її умвельт - повна об'єктивна реальність навколо, оскільки, чого б це вам перестати вважати, що існує ще щось, окрім того, що ми можемо відчути. Натомість, ми всі просто приймаємо реальність такою, якою вона нам ввижається. Заглибимось у це питання. Уявіть, що ви гончак. Увесь ваш світ складається з пахощів. У вас довга морда, у якій містяться 200 мільйонів рецепторів, і вологі ніздрі, які приваблюють та затримують ароматні молекули, і ваші ніздрі навіть мають щілини, так що ви можете поглинати великі дози повітря. Усе ваше єство зосереджене на пахощах. Проте одного дня вас приголомшує відкриття. Ви дивитесь на людину, свого господаря, і думаєте: "Цікаво, як це, мати жалюгідний, мізерний людський ніс? (Сміх) Як це, коли ти захоплюєш слабку маленьку порцію повітря? Як можеш ти не знати, що за 90 метрів звідси є кіт, або що твій сусід був на цьому самому місці шість годин тому?" (Сміх) Оскільки ми - люди, ми ніколи не відчували цього світу пахощів, тож ми не шкодуємо за ним, оскільки ми міцно засіли в своєму умвельті. Але питання полягає в тому, чи повинні ми застрягати там? Тож, як нейронауковця, мене цікавить, яким чином технологія могла б розширити наш умвельт, і як це змінить досвід буття людиною. Ми вже знаємо, що можемо поєднати наші технології з біологією, оскільки сотні тисяч людей ходять навколо зі штучним слухом та штучним зором. Це працює таким чином, що ви берете мікрофон, оцифровуєте сигнал, і розміщуєте електрод просто у внутрішньому вусі. Або, скажімо, імплант сітківки. Ви берете камеру, оцифровуєте сигнал, а потім під’єднуєте електродну сітку просто до оптичного нерва. А зовсім недавно, 15 років тому, було багато науковців, які вважали, що ті технології не спрацюють. Чому? Бо ті технології розмовляли мовою Кремнієвої долини, і це не той самий діалект, що й у наших природних органів біологічних відчуттів. Але це працює: мозок чудово розуміє, як використовувати сигнали. Звідки ми це знаємо? Ну, ось вам великий секрет: Ваш мозок взагалі нічого не чує та не бачить. Ваш мозок замкнений у льоху тиші й темряви всередині вашого черепа. Все, що він бачить, це електрохімічні сигнали, які приходять по різних інформаційних каналах, оце й усе, з чим він має працювати, нічого більше. І, що дивовижно, мозок дуже вправно приймає ці сигнали аналізує шаблони та визначає сенс, так що він бере цей внутрішній космос та складає все докупи, і виходить ваш суб'єктивний світ. Але ось ключовий момент: ваш мозок не знає, і йому байдуже, звідки він отримує інформацію. Звідки б не надійшла інформація, він лише з'ясовує, що з нею робити. І це дуже ефективний вид механізму. По суті, це обчислювальний пристрій загального призначення, і він лише збирає все та з'ясовує, що з цим робити, і це, на мою думку, звільняє Матінку Природу від клопотів з різними видами вхідних каналів. Так що я називаю це К. Г. моделлю еволюції, я не хочу заглиблюватись у технічні деталі, але К. Г. означає "Картопляна Голова", і я використовую цей термін, щоб підкреслити, що усі ці органи чуття, які ми знаємо та любимо, такі як наші очі, вуха та кінчики пальців, це всього лише периферійні пристрої plug-and-play: Ви встромляєте їх, і можна рушати. Мозок з'ясовує, що робити з даними, які надходять. І якщо ви поглянете на царство тварин, ви знайдете багато периферійних пристроїв. Так, змії мають теплові западинки, які розпізнають інфрачервоне випромінювання, чорна ножетілка має електрорецептори, кріт-зірконіс має цей придаток з 22 пальцями на ньому, якими він відчуває довкілля та будує 3D модель світу, а багато птахів мають магнетит і можуть орієнтуватися за магнітними полями планети. А значить, природі нема потреби безперестанку робити редизайн мозку. Натомість, встановивши принципи діяльності мозку, природі лишається турбуватись лише про нові периферійні пристрої. Добре. І означає це ось що: Урок, що звідси випливає, полягає в тому, що не існує нічого дійсно особливого чи фундаментального у біології, щодо чого ми б мали дискутувати. Це лише те, що ми успадкували від складного шляху еволюції, але не те, за що мусимо триматися. І найкраще підтвердження цього принципу - так звана сенсорна заміна. Вона стосується постачання інформації до мозку через незвичайні сенсорні канали, і мозок лише з'ясовує, що з нею робити. Можливо, це звучить надто теоретично, але перша стаття, яка продемонструвала це, вийшла в журналі "Nature" у 1969 році. Науковець на ім'я Пол Бак-і-Ріта саджав сліпих людей у модифіковане крісло дантиста, подавав відеосигнал, і розміщував що-небудь перед камерою, а тоді ви відчували поштовхи в спину від решітки соленоїдів. Так, якщо ви ворушите чашкою кави перед камерою, то відчуваєте це своєю спиною, і, що дивовижно, сліпі люди досить добре стали розрізняти, що саме було перед камерою, відчуваючи це маленькою ділянкою спини. Відтоді було створено багато сучасних версій цього експерименту. Звукові окуляри приймають відеосигнал прямо перед вами і перетворюють його на звуковий ландшафт, коли речі рухаються, наближаються чи віддаляються, це звучить як "Бзз, бзз. бзз". Це звучить як какофонія, але за кілька тижнів сліпі люди починають досить добре розпізнавати, що перед ними, покладаючись лише на те, що вони чують. Звук не мусить надходити через вуха: ця система використовує електротактильну решітку на лобі, і хоч що буде перед відеокамерою, ви відчуваєте це на своєму лобі. Чому саме на лобі? Бо ви його майже не використовуєте. Найсучасніша реінкарнація зветься "brainport" - це маленька електрична сітка, яка розміщена у вас на язиці, а відеосигнал перетворюється на маленькі електротактильні сигнали, і сліпі люди так добре вправляються з цим, що можуть закинути м'яча у корзину чи пробиратися через складні маршрути з перешкодами. Вони бачать за допомогою язика. Звучить як абсолютне безумство, чи не так? Але пригадайте, що будь-який зір - це електрохімічні сигнали, які переміщуються у вашому мозку. Ваш мозок не знає, звідки ці сигнали надходять. Він лише вирішує, що з ними робити. Тож мета моїх досліджень в лабораторії -- сенсорна заміна для глухих, і це проект, за який я взявся разом зі Скоттом Новічем, аспірантом у моїй лабораторії, який обрав цю тему для своєї дисертації. І ось що ми хочемо зробити: ми хочемо зробити так, щоб звук із зовнішнього світу конвертувався певним чином, і щоб глуха людина могла розуміти, що говориться. Ми хочемо використати потужність та розповсюдженість портативних комп'ютерів, хочемо бути певними, що це працюватиме на мобільних телефонах та планшетах, і ще ми хочемо зробити це придатним для одягання, щось таке, що ви могли б носити під одягом. Ось така концепція. Так що коли я розмовляю, планшет захоплює мій звук, а потім відображає у жилеті, який вкритий вібраційними моторами, такими, як мотори у вашому мобільному телефоні. Тож коли я говорю, звук трансформується у послідовність вібрацій на жилеті. І це вже не лише концепція: цей планшет передає Bluetooth-сигнал, і просто зараз на мені одягнений жилет. Тож коли я говорю -- (Оплески) -- звук перетворюється у динамічні послідовності вібрацій. Я відчуваю звуковий світ навколо себе. Отже, зараз ми випробовуємо це на глухих людях, і виявляється, що за короткий час люди можуть почати відчувати, почати розуміти мову жилета. Ось Джонатан. Йому 37 років. Він має ступінь магістра. Він народився зовсім глухим, а це значить, що йому недоступна частина його умвельту. Ми вчили Джонатана користуватись жилетом чотири дні, по дві години на день, і ось він на п'ятий день. Скотт Новіч: Ви. Девід Іґлман: Скотт вимовляє слово, Джонатан відчуває його жилетом, І пише його на дошці. СН: Де. Де. ДІ: Джонатан може перетворити цей складний візерунок вібрацій на розуміння того, що було сказано. СН: Торкатися. Торкатися. ДІ: Наразі він не робить цього - (Оплески) -- Джонатан не робить цього свідомо, оскільки візерунок занадто складний, але його мозок починає розшифровувати візерунок, що дає йому змогу з'ясувати, що ця інформація означає, і ми сподіваємось, що після приблизно трьох місяців носіння жилету, він матиме пряме перцептивне відчуття слуху, так само як коли сліпа людина проводить пальцем по шрифту Брайля, зміст приходить безпосередньо від сторінки без будь-якого свідомого втручання. Ця технологія здатна змінити правила гри, оскільки єдиним іншим розв'язком проблеми глухоти є кохлеарний імплант, а це вимагає інвазивної хірургії. А наш спосіб можете коштувати у 40 разів дешевше, ніж кохлеарний імплант, що робить цю технологію глобальною, навіть для найбідніших країн. Тож нас дуже надихнули наші результати із сенсорною заміною. Але найбільше ми думаємо про сенсорне доповнення. Як можна використати подібну технологію, щоб додати абсолютно нове відчуття, розширити людський умвельт? Наприклад, чи не могли б ми передавати інформацію в реальному часі з Інтернету прямо у чийсь мозок, і чи могли б люди розвинути досвід прямого сприйняття? Ось вам експеримент, який ми проводимо в лабораторії. Об'єкт відчуває потік даних у реальному часі з мережі даних протягом п'яти секунд. Потім з'являються дві кнопки, і він повинен зробити вибір. Він не знає, що відбувається. Він робить вибір та отримує зворотній зв'язок за секунду. А справа ось у чому: об'єкт не має уявлення, що усі візерунки означають, але ми дивимось, чи стане він вправніше визначати, яку кнопку натискати. Він не знає, що ми надаємо йому в реальному часі інформацію з фондової біржі, і він вирішує, купувати чи продавати. (Сміх) А зворотній зв'язок повідомляє йому, вчинив він правильно чи ні. І ми хочемо знати, чи зможемо ми розширити людський умвельт так, щоб він мав за кілька тижнів досвід прямого сприйняття економічних рухів планети. Так що ми повідомимо пізніше, як добре все просувається. (Сміх) Ось інша річ, яку ми робимо: Під час виступів цього ранку, ми автоматично прочісували Твіттер у пошуках гештеґа TED2015 і автоматично аналізували настрої, тобто визначали -- позитивні, негативні чи нейтральні слова використовували люди? І поки цей аналіз відбувався, я відчував його, тож я підключений до сукупних емоцій тисяч людей у реальному часі, і це новий різновид людського досвіду, оскільки зараз я можу знати, як справи у кожного, і наскільки вам це подобається. (Сміх) (Оплески) Це більший досвід, ніж людина зазвичай може мати. Ми також розширюємо умвельт пілотів. У цьому випадку жилет передає потік з вимірювань дев'яти різних параметрів цього квадрокоптера, таких як нахил і відхилення від курсу, орієнтація і напрямок, і це покращує спроможність пілота керувати ним. Це подібно до того, ніби його шкіра розтягнулась далеко-далеко. І це лише початок. Ми прагнемо до того, щоб узяти сучасну кабіну пілота, повну датчиків, і замість того, щоб намагатись зчитувати усі показники, ви відчували їх. Ми живемо зараз у світі інформації, існує різниця між доступом до великих даних та їх відчутті чи переживанні. Тож я вважаю, що дійсно немає меж можливостей на горизонті розвитку людини. Лише уявіть, астронавт зможе відчувати загальний стан здоров'я на Міжнародній космічній станції, або, якщо продовжити цю тему,ви відчуваєте невидимі параметри стану здоров'я такі, як рівень цукру в крові та стан вашого мікробіома, або маєте 360-градусний зір, або бачите інфрачервоний чи ультрафіолетовий спектри. Так що головна ідея ось у чому: рухаючись у майбутнє, ми матимемо все більше можливостей обирати власні периферійні пристрої. Ми більше не повинні очікувати від Матінки Природи відчуттів у подарунок за її графіком, навпаки, як будь-яка добра матір, вона надала нам інструменти, які нам потрібні, щоб вийти та визначити нашу власну траєкторію. Отже, питання звучить так -- як ви хочете вийти та дослідити ваш всесвіт? Дякую. (Оплески) Кріс Андерсон: Ви відчуваєте це? ДІ: Так. Насправді, це був перший раз, коли я відчував оплески жилетом. Це приємно. Як масаж. (Сміх) КА: Twitter божеволіє. Twitter втрачає розум. Щодо того експерименту з фондовим ринком. Це може бути перший експеримент, що забезпечить своє фінансування навічно, правильно, якщо експеримент вдасться? ДІ: Ну, це правда, мені не довелось би більше писати до НІОЗ. КА: Гаразд, на хвильку станьмо скептиками, це все чудово, але поки що більшість доказів стосуються сенсорної заміни, але це не обов’язково означає що сенсорне доповнення працює? Я хочу сказати, можливо сліпа людина може бачити за допомогою язика, бо у неї все ще є зорова кора, готова до роботи, і це та частина, що потрібна? ДІ: Влучне питання. Ми дійсно не маємо жодного уявлення, які теоретичні ліміти щодо різновидів даних, що їх здатен сприймати мозок. Хоча взагалі вважається, що він надзвичайно гнучкий. Тож коли людина втрачає зір, те, що було її зоровою корою, починає використовуватись для інших речей, для обробки дотику, слуху, вокабуляру. Це нам говорить про те, що кора схожа на поні, якого навчили лише одного трюку. Вона лише виконує певні види обчислень. І коли ми поглянемо навкруги, наприклад, на шрифт Брайля, люди отримують інформацію через пучки пальців. Тож я не думаю, що є будь-яка причина вважати, що існує теоретичний ліміт, якась відома межа. КА: Якщо це буде доведено, вас просто завалять. Існує так багато можливостей для застосування цього. Ви готові? Що вас хвилює найбільше? Напрямок, у якому це рухається? ДІ: Я вважаю, що є безліч застосувань. Якщо говорити про речі за межами сенсорної заміни, про які я розповідав, про астронавтів на космічній станції, вони витрачають багато часу моніторячи все, а вони могли б натомість відчувати, що відбувається, оскільки ця технологія найбільше підходить саме для багатовимірних даних. Головна ідея: Наші зорові системи добре виявляють плями та краї, але вони погано дають раду тому, чим став наш світ, тобто екранам з величезною кількістю даних. Ми повинні повзати по них з нашими системами уваги. Тож це спосіб просто відчувати стан чого-небудь, подібно до того, як ви відчуваєте стан свого тіла, коли стоїте. Я вважаю, що великі машини, безпека, відчування стану заводу, вашого обладнання, ось найперші місця, де це знадобиться. КА: Девіде Іґлмане, це була запаморочлива промова. Дуже Вам дякую. ДІ: Дякую, Крісе. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Donald Hoffman Do we see reality as it is Detailed field: Psychology
Source text - English I love a great mystery, and I'm fascinated by the greatest unsolved mystery in science, perhaps because it's personal. It's about who we are, and I can't help but be curious. The mystery is this: What is the relationship between your brain and your conscious experiences, such as your experience of the taste of chocolate or the feeling of velvet? Now, this mystery is not new. In 1868, Thomas Huxley wrote, "How it is that anything so remarkable as a state of consciousness comes about as the result of irritating nervous tissue is just as unaccountable as the appearance of the genie when Aladdin rubbed his lamp." Now, Huxley knew that brain activity and conscious experiences are correlated, but he didn't know why. To the science of his day, it was a mystery. In the years since Huxley, science has learned a lot about brain activity, but the relationship between brain activity and conscious experiences is still a mystery. Why? Why have we made so little progress? Well, some experts think that we can't solve this problem because we lack the necessary concepts and intelligence. We don't expect monkeys to solve problems in quantum mechanics, and as it happens, we can't expect our species to solve this problem either. Well, I disagree. I'm more optimistic. I think we've simply made a false assumption. Once we fix it, we just might solve this problem. Today, I'd like tell you what that assumption is, why it's false, and how to fix it. Let's begin with a question: Do we see reality as it is? I open my eyes and I have an experience that I describe as a red tomato a meter away. As a result, I come to believe that in reality, there's a red tomato a meter away. I then close my eyes, and my experience changes to a gray field, but is it still the case that in reality, there's a red tomato a meter away? I think so, but could I be wrong? Could I be misinterpreting the nature of my perceptions? We have misinterpreted our perceptions before. We used to think the Earth is flat, because it looks that way. Pythagorus discovered that we were wrong. Then we thought that the Earth is the unmoving center of the Universe, again because it looks that way. Copernicus and Galileo discovered, again, that we were wrong. Galileo then wondered if we might be misinterpreting our experiences in other ways. He wrote: "I think that tastes, odors, colors, and so on reside in consciousness. Hence if the living creature were removed, all these qualities would be annihilated." Now, that's a stunning claim. Could Galileo be right? Could we really be misinterpreting our experiences that badly? What does modern science have to say about this? Well, neuroscientists tell us that about a third of the brain's cortex is engaged in vision. When you simply open your eyes and look about this room, billions of neurons and trillions of synapses are engaged. Now, this is a bit surprising, because to the extent that we think about vision at all, we think of it as like a camera. It just takes a picture of objective reality as it is. Now, there is a part of vision that's like a camera: the eye has a lens that focuses an image on the back of the eye where there are 130 million photoreceptors, so the eye is like a 130-megapixel camera. But that doesn't explain the billions of neurons and trillions of synapses that are engaged in vision. What are these neurons up to? Well, neuroscientists tell us that they are creating, in real time, all the shapes, objects, colors, and motions that we see. It feels like we're just taking a snapshot of this room the way it is, but in fact, we're constructing everything that we see. We don't construct the whole world at once. We construct what we need in the moment. Now, there are many demonstrations that are quite compelling that we construct what we see. I'll just show you two. In this example, you see some red discs with bits cut out of them, but if I just rotate the disks a little bit, suddenly, you see a 3D cube pop out of the screen. Now, the screen of course is flat, so the three-dimensional cube that you're experiencing must be your construction. In this next example, you see glowing blue bars with pretty sharp edges moving across a field of dots. In fact, no dots move. All I'm doing from frame to frame is changing the colors of dots from blue to black or black to blue. But when I do this quickly, your visual system creates the glowing blue bars with the sharp edges and the motion. There are many more examples, but these are just two that you construct what you see. But neuroscientists go further. They say that we reconstruct reality. So, when I have an experience that I describe as a red tomato, that experience is actually an accurate reconstruction of the properties of a real red tomato that would exist even if I weren't looking. Now, why would neuroscientists say that we don't just construct, we reconstruct? Well, the standard argument given is usually an evolutionary one. Those of our ancestors who saw more accurately had a competitive advantage compared to those who saw less accurately, and therefore they were more likely to pass on their genes. We are the offspring of those who saw more accurately, and so we can be confident that, in the normal case, our perceptions are accurate. You see this in the standard textbooks. One textbook says, for example, "Evolutionarily speaking, vision is useful precisely because it is so accurate." So the idea is that accurate perceptions are fitter perceptions. They give you a survival advantage. Now, is this correct? Is this the right interpretation of evolutionary theory? Well, let's first look at a couple of examples in nature. The Australian jewel beetle is dimpled, glossy and brown. The female is flightless. The male flies, looking, of course, for a hot female. When he finds one, he alights and mates. There's another species in the outback, Homo sapiens. The male of this species has a massive brain that he uses to hunt for cold beer. (Laughter) And when he finds one, he drains it, and sometimes throws the bottle into the outback. Now, as it happens, these bottles are dimpled, glossy, and just the right shade of brown to tickle the fancy of these beetles. The males swarm all over the bottles trying to mate. They lose all interest in the real females. Classic case of the male leaving the female for the bottle. (Laughter) (Applause) The species almost went extinct. Australia had to change its bottles to save its beetles. (Laughter) Now, the males had successfully found females for thousands, perhaps millions of years. It looked like they saw reality as it is, but apparently not. Evolution had given them a hack. A female is anything dimpled, glossy and brown, the bigger the better. (Laughter) Even when crawling all over the bottle, the male couldn't discover his mistake. Now, you might say, beetles, sure, they're very simple creatures, but surely not mammals. Mammals don't rely on tricks. Well, I won't dwell on this, but you get the idea. (Laughter) So this raises an important technical question: Does natural selection really favor seeing reality as it is? Fortunately, we don't have to wave our hands and guess; evolution is a mathematically precise theory. We can use the equations of evolution to check this out. We can have various organisms in artificial worlds compete and see which survive and which thrive, which sensory systems are more fit. A key notion in those equations is fitness. Consider this steak: What does this steak do for the fitness of an animal? Well, for a hungry lion looking to eat, it enhances fitness. For a well-fed lion looking to mate, it doesn't enhance fitness. And for a rabbit in any state, it doesn't enhance fitness, so fitness does depend on reality as it is, yes, but also on the organism, its state and its action. Fitness is not the same thing as reality as it is, and it's fitness, and not reality as it is, that figures centrally in the equations of evolution. So, in my lab, we have run hundreds of thousands of evolutionary game simulations with lots of different randomly chosen worlds and organisms that compete for resources in those worlds. Some of the organisms see all of the reality, others see just part of the reality, and some see none of the reality, only fitness. Who wins? Well, I hate to break it to you, but perception of reality goes extinct. In almost every simulation, organisms that see none of reality but are just tuned to fitness drive to extinction all the organisms that perceive reality as it is. So the bottom line is, evolution does not favor veridical, or accurate perceptions. Those perceptions of reality go extinct. Now, this is a bit stunning. How can it be that not seeing the world accurately gives us a survival advantage? That is a bit counterintuitive. But remember the jewel beetle. The jewel beetle survived for thousands, perhaps millions of years, using simple tricks and hacks. What the equations of evolution are telling us is that all organisms, including us, are in the same boat as the jewel beetle. We do not see reality as it is. We're shaped with tricks and hacks that keep us alive. Still, we need some help with our intuitions. How can not perceiving reality as it is be useful? Well, fortunately, we have a very helpful metaphor: the desktop interface on your computer. Consider that blue icon for a TED Talk that you're writing. Now, the icon is blue and rectangular and in the lower right corner of the desktop. Does that mean that the text file itself in the computer is blue, rectangular, and in the lower right-hand corner of the computer? Of course not. Anyone who thought that misinterprets the purpose of the interface. It's not there to show you the reality of the computer. In fact, it's there to hide that reality. You don't want to know about the diodes and resistors and all the megabytes of software. If you had to deal with that, you could never write your text file or edit your photo. So the idea is that evolution has given us an interface that hides reality and guides adaptive behavior. Space and time, as you perceive them right now, are your desktop. Physical objects are simply icons in that desktop. There's an obvious objection. Hoffman, if you think that train coming down the track at 200 MPH is just an icon of your desktop, why don't you step in front of it? And after you're gone, and your theory with you, we'll know that there's more to that train than just an icon. Well, I wouldn't step in front of that train for the same reason that I wouldn't carelessly drag that icon to the trash can: not because I take the icon literally -- the file is not literally blue or rectangular -- but I do take it seriously. I could lose weeks of work. Similarly, evolution has shaped us with perceptual symbols that are designed to keep us alive. We'd better take them seriously. If you see a snake, don't pick it up. If you see a cliff, don't jump off. They're designed to keep us safe, and we should take them seriously. That does not mean that we should take them literally. That's a logical error. Another objection: There's nothing really new here. Physicists have told us for a long time that the metal of that train looks solid but really it's mostly empty space with microscopic particles zipping around. There's nothing new here. Well, not exactly. It's like saying, I know that that blue icon on the desktop is not the reality of the computer, but if I pull out my trusty magnifying glass and look really closely, I see little pixels, and that's the reality of the computer. Well, not really -- you're still on the desktop, and that's the point. Those microscopic particles are still in space and time: they're still in the user interface. So I'm saying something far more radical than those physicists. Finally, you might object, look, we all see the train, therefore none of us constructs the train. But remember this example. In this example, we all see a cube, but the screen is flat, so the cube that you see is the cube that you construct. We all see a cube because we all, each one of us, constructs the cube that we see. The same is true of the train. We all see a train because we each see the train that we construct, and the same is true of all physical objects. We're inclined to think that perception is like a window on reality as it is. The theory of evolution is telling us that this is an incorrect interpretation of our perceptions. Instead, reality is more like a 3D desktop that's designed to hide the complexity of the real world and guide adaptive behavior. Space as you perceive it is your desktop. Physical objects are just the icons in that desktop. We used to think that the Earth is flat because it looks that way. Then we thought that the Earth is the unmoving center of reality because it looks that way. We were wrong. We had misinterpreted our perceptions. Now we believe that spacetime and objects are the nature of reality as it is. The theory of evolution is telling us that once again, we're wrong. We're misinterpreting the content of our perceptual experiences. There's something that exists when you don't look, but it's not spacetime and physical objects. It's as hard for us to let go of spacetime and objects as it is for the jewel beetle to let go of its bottle. Why? Because we're blind to our own blindnesses. But we have an advantage over the jewel beetle: our science and technology. By peering through the lens of a telescope we discovered that the Earth is not the unmoving center of reality, and by peering through the lens of the theory of evolution we discovered that spacetime and objects are not the nature of reality. When I have a perceptual experience that I describe as a red tomato, I am interacting with reality, but that reality is not a red tomato and is nothing like a red tomato. Similarly, when I have an experience that I describe as a lion or a steak, I'm interacting with reality, but that reality is not a lion or a steak. And here's the kicker: When I have a perceptual experience that I describe as a brain, or neurons, I am interacting with reality, but that reality is not a brain or neurons and is nothing like a brain or neurons. And that reality, whatever it is, is the real source of cause and effect in the world -- not brains, not neurons. Brains and neurons have no causal powers. They cause none of our perceptual experiences, and none of our behavior. Brains and neurons are a species-specific set of symbols, a hack. What does this mean for the mystery of consciousness? Well, it opens up new possibilities. For instance, perhaps reality is some vast machine that causes our conscious experiences. I doubt this, but it's worth exploring. Perhaps reality is some vast, interacting network of conscious agents, simple and complex, that cause each other's conscious experiences. Actually, this isn't as crazy an idea as it seems, and I'm currently exploring it. But here's the point: Once we let go of our massively intuitive but massively false assumption about the nature of reality, it opens up new ways to think about life's greatest mystery. I bet that reality will end up turning out to be more fascinating and unexpected than we've ever imagined. The theory of evolution presents us with the ultimate dare: Dare to recognize that perception is not about seeing truth, it's about having kids. And by the way, even this TED is just in your head. Thank you very much. (Applause) Chris Anderson: If that's really you there, thank you. So there's so much from this. I mean, first of all, some people may just be profoundly depressed at the thought that, if evolution does not favor reality, I mean, doesn't that to some extent undermine all our endeavors here, all our ability to think that we can think the truth, possibly even including your own theory, if you go there? Donald Hoffman: Well, this does not stop us from a successful science. What we have is one theory that turned out to be false, that perception is like reality and reality is like our perceptions. That theory turns out to be false. Okay, throw that theory away. That doesn't stop us from now postulating all sorts of other theories about the nature of reality, so it's actually progress to recognize that one of our theories was false. So science continues as normal. There's no problem here. CA: So you think it's possible -- (Laughter) -- This is cool, but what you're saying I think is it's possible that evolution can still get you to reason. DH: Yes. Now that's a very, very good point. The evolutionary game simulations that I showed were specifically about perception, and they do show that our perceptions have been shaped not to show us reality as it is, but that does not mean the same thing about our logic or mathematics. We haven't done these simulations, but my bet is that we'll find that there are some selection pressures for our logic and our mathematics to be at least in the direction of truth. I mean, if you're like me, math and logic is not easy. We don't get it all right, but at least the selection pressures are not uniformly away from true math and logic. So I think that we'll find that we have to look at each cognitive faculty one at a time and see what evolution does to it. What's true about perception may not be true about math and logic. CA: I mean, really what you're proposing is a kind of modern-day Bishop Berkeley interpretation of the world: consciousness causes matter, not the other way around. DH: Well, it's slightly different than Berkeley. Berkeley thought that, he was a deist, and he thought that the ultimate nature of reality is God and so forth, and I don't need to go where Berkeley's going, so it's quite a bit different from Berkeley. I call this conscious realism. It's actually a very different approach. CA: Don, I could literally talk with you for hours, and I hope to do that. Thanks so much for that. DH: Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Я люблю великі таємниці і в захваті від найбільших нерозв'язаних таємниць в науці, можливо, тому, що це особисте. Це стосується того, ким ми є, і тому я не можу стояти осторонь. А таємниця полягає ось у чому: який зв'язок між вашим мозком і вашим свідомим досвідом, таким, скажімо, як досвід куштування шоколаду або відчуття на дотик оксамиту? Ця таємниця не нова. У 1868 році Томас Гакслі писав: "Як це так, що така визначна річ, як стан свідомості, який з'являється в результаті подразнення нервової тканини, є настільки ж нез'ясованим, як і поява джину, коли Аладдін тре свою лампу". Так, Гакслі знав, що мозкова діяльність і свідомий досвід взаємопов'язані, але він не знав чому. Для науки тих часів це була таємницею. З часів Гакслі до сьогодні наука багато дізналася про діяльність мозку, проте зв'язок між діяльністю мозку і свідомим досвідом все ще залишається таємницею. Чому? Чому наші досягнення такі незначні? Деякі фахівці вважають, що ми не можемо розв'язати цю проблему через недостатність необхідних понять та розумових здібностей. Ми не можемо очікувати від мавпи розв'язання проблем квантової механіки, так як ми не можемо очікувати, що наш вид може подолати вищезгадану проблему. Що ж, я не погоджуюся. Я більш оптимістичний. На мою думку, ми просто зробили хибне припущення. Як тільки ми виправимо його, ми зможемо розв'язати цю проблему. Сьогодні я розповім вам, що це за припущення, чому воно хибне, і як його виправити. Почнемо із запитання: "Чи ми бачимо реальність такою, як вона є?" Я розплющую очі і описую досвід, як червоний помідор за метр від мене. В результаті, я вірю, що в реальності існує червоний помідор за метр від мене. Потім я заплющую очі, мій досвід змінюється на сіре поле, але питання в тому, чи в реальності існує червоний помідор за метр від мене? Вважаю, що так, але чи можу я помилятися? Чи можу я неправильно розуміти природу свого сприйняття? Ми й раніше не раз неправильно тлумачили наші сприйняття. Ми вірили, що Земля плоска, оскільки вона виглядає такою. Піфагор відкрив, що ми помилялися. Потім ми були переконані, що Земля є нерухомим центром всесвіту, і знову ж таки тому, що нам так здавалося. Коперник та Ґалілео знову довели, що ми помилялися. Ґалілео тоді задумався: може, ми неправильно тлумачимо наш досвід? Він писав: "Я вважаю, що смаки, запахи, кольори і тому подібне знаходяться у свідомості. Отже, якщо живе створіння прибрати, ці властивості зникнуть". Яке приголомшливе твердження. Чи міг Ґалілео мати рацію? Чи справді ми настільки хибно інтерпретуємо наш досвід? Що може сучасна наука відповісти на це? Неврологи кажуть нам, що близько третини кори головного мозку бере участь у процесі бачення. Коли ви просто розплющуєте очі і оглядаєте цю кімнату, до роботи залучаються мільярди нейронів і трильйони синапсисів. Що ж, це дещо несподівано, оскільки, за умови, що ми взагалі думаємо про зір, ми думаємо, що він схожий на камеру. Він просто робить світлини об'єктивної реальності, як вона є. Частина апарату зору дійсно схожа на камеру: око має лінзу, яка фокусує зображення на його задній стінці, де розміщено 130 мільйонів фоторецепторів, тож око схоже на 130-ти мегапіксельну камеру. Але це не пояснює мільярди нейронів та трильйони синапсисів, залучених до процесу бачення. Що ж воно таке - ці нейрони? Неврологи кажуть нам, що вони створюють у реальному часі всі форми, об'єкти, кольори і рухи, які ми бачимо. Нам здається, ніби ми робимо фото цієї кімнати такою, як вона є, але, насправді, ми конструюємо все, що бачимо. Ми не конструюємо водночас увесь світ. Ми конструюємо те, що нам потрібно в даний момент. Існує багато способів продемонструвати, достатньо переконливо, що ми створюємо те, що бачимо. Я продемонструю вам лише два. У цьому прикладі ви бачите червоні диски, порізані на шматочки. Але, якщо я трохи покручу диски, ви раптово побачите 3D куб, який випирається з екрану. Безсумнівно, екран плоский, тож, тривимірний куб, який ви бачите, очевидно створений вами. У наступному прикладі ви бачите сяючі блакитні смуги з чіткими краями, які рухаються через поле з цятками. Насправді, цятки не рухаються. Я лише від рамки до рамки змінюю кольори цяток від блакитного до чорного, або навпаки. Але коли я роблю це швидко, ваша зорова система створює сяючі блакитні смуги з чіткими краями, які рухаються. Існує значно більше прикладів, але навіть ці два доводять, що ви конструюєте те, що бачите. Неврологи йдуть ще далі. Вони говорять, що ми реконструюємо реальність. Тож, коли я описую побачене мною, як червоний помідор, цей досвід є, по суті, точною реконструкцією властивостей реального червоного помідора, який існуватиме, навіть якщо я не дивитимуся на нього. Чому неврологи кажуть, що ми не конструюємо, а реконструюємо? Зазвичай, це пояснюється теорією еволюції. Ті наші нащадки, які бачили точніше, мали конкурентну перевагу порівняно з тими, хто бачив менш точно. Вони з більшою вірогідністю могли передати свої гени. Ми - нащадки тих, хто бачив краще, ми можемо бути впевненими, що за нормальних обставин наше сприйняття є точним. Про це говорять загальноприйняті підручники. Наприклад, один із них пише: "З точки зору еволюції зір є надзвичайно корисним, оскільки він такий точний". Ідея полягає в тому, що точне сприйняття є більш пристосованим. Воно дає вам перевагу у виживанні. Але чи так це насправді? Чи правильно ми тлумачимо еволюційну теорію? Спочатку розгляньмо декілька прикладів з живої природи. Тіла австралійських златок блискучі, коричневі, поцятковані. Самиця не літає. Самець літає, розшукуючи, звичайно, симпатичну самицю. Коли він знаходить її, він спускається і спаровується. У внутрішніх районах Австралії існує інший вид - Homo sapiens. Самець цього виду має великий мозок, який він використовує для пошуку холодного пива. (Сміх) Коли він його знаходить, то випиває пиво до дна, іноді викидає пляшку назад у австралійську глушину. Виходить так, що ці пляшки поцятковані, яскраві і мають необхідний коричневий відтінок, щоб зацікавити цих жуків. Самці копошаться навколо пляшок, намагаючись спаруватися. Вони втрачають цікавість до справжніх самиць. Класичний приклад самця, який покидає самицю заради пляшки. (Сміх) (Оплески) Цей вид майже вимер. Австралія змушена була змінити свої пляшки, щоб урятувати своїх жуків. (Сміх) Самці успішно знаходили самиць протягом тисяч, а то й мільйонів років. Виглядало, що вони бачили реальність, як вона є, але тепер очевидно, що ні. Еволюція давала їм підказку. Самицею є будь-що з цятками, блискуче та коричневе, що більше, то краще. (Сміх) Навіть переповзши геть усю пляшку, самець не міг зрозуміти свою помилку. Ви можете заявити, що жуки, вони дуже прості створіння, але ссавці не такі. Ссавці не покладаються на підказки. Я не буду детально зупинятися на цьому, але ви зрозуміли ідею. (Сміх) Це ставить перед нами важливе технічне питання: "Чи природний відбір дійсно сприяє тим, хто бачить реальність такою, як вона є?" На щастя, нам не потрібно розмахувати руками і вгадувати; еволюція - математично точна наука. Ми можемо застосувати рівняння еволюції, щоб це перевірити. Ми можемо спостерігати за конкуренцією різних організмів у штучному середовищі, і з'ясувати, котрі виживають та квітнуть, чия сенсорна система є краще пристосованою. Ключовим поняттям таких рівнянь виступає пристосованість. Розглянемо цей стейк. Яке значення має цей стейк для пристосованості тварини? Для голодного лева, який шукає їжу, він покращить пристосованість. Для ситого лева, який шукає пару, він не покращить пристосованість. А для кролика, у будь-якому стані, він не покращить пристосованість, тож, пристосованість залежить від самої реальності, так, а також від організму, його стану та його діяльності. Пристосованість - не одне й те ж, що об'єктивна реальність, і саме пристосованість, а не об'єктивна реальність, займає центральне місце в рівняннях еволюції. Тож, у моїй лабораторії, ми проводили сотні тисяч симуляцій еволюційних ігор з багатьма різними довільно обраними середовищами та організмами, які борються за ресурси в тих середовищах. Деякі організми бачили всю реальність, інші - лише частину, а деякі взагалі не бачили реальності, лише пристосованість. Хто виграв? Не хочу вас засмучувати, але сприйняття реальності вимирає. В майже кожній симуляції організми, які взагалі не бачили реальності, а були налаштовані лише на пристосованість, призводили до вимирання всіх організмів, які сприймали реальність об'єктивно. Ми можемо зробити висновок, що еволюція не сприяє вертикальному, або точному сприйняттю. Таке сприйняття реальності вимирає. Це трохи приголомшує. Як таке можливо, що відсутність чіткого бачення світу дає нам перевагу у виживанні? Це суперечить здоровому глузду. Але пригадайте златок. Златки виживають тисячі, можливо мільйони років, використовуючи прості трюки та прийоми. Рівняння еволюції говорить нам про те, що всі організми, разом з нами, знаходяться в тому ж човні, що й златки. Ми не бачимо об'єктивної реальності. Ми користуємося трюками та прийомами, щоб вижити. До того ж, нам потрібна допомога нашої інтуїції. Як виходить, що несприйняття об'єктивної реальності може бути корисним? На щастя, у нас є корисна метафора: інтерфейс робочого столу вашого комп'ютера. Розглянемо цю блакитну іконку для промови на TED, яку ви пишете. Іконка блакитна і прямокутна, знаходиться у правому нижньому куті робочого столу. Чи означає це, що сам текстовий файл на комп'ютері є блакитним, прямокутним і знаходиться в в правому нижньому куті комп'ютера? Звичайно, ні. Кожен, хто так вважає, неправильно розуміє призначення інтерфейсу. Він не для того, щоб показувати вам реальність комп'ютера. Насправді, він - для того, щоб приховувати цю реальність. Ви не хочете знати про всі діоди, резистори, мегабіти програмного забезпечення. Якщо б ви мали з цим справу, ви б ніколи не написали свій текст і не відредагували б фото. Тож ідея полягає в тому, що еволюція дала нам інтерфейс, який приховує реальність і спрямовує поведінку в бік пристосування. Простір і час, які ви сприймаєте прямо зараз, - це ваш робочий стіл. Фізичні об'єкти виступають іконками на вашому робочому столі. Тут виникає очевидне заперечення. Гоффмане, якщо ви вважаєте, що потяг, який рухається зі швидкістю 320 км/год - лише іконка на вашому робочому столі, чому ви не станете на рейки перед ним? Після того, як вас зіб'є, згідно з вашою теорією, ми знатимемо, що потяг - все ж таки дещо більше, ніж просто іконка. Я не стану на рейки перед потягом з тієї самої причини, з якої не буду бездумно переміщати іконки до кошика: не тому, що я сприймаю іконки буквально, файл не є насправді блакитним і прямокутним, але я ставлюся до цього серйозно. Я можу втратити тижні роботи. Так само, еволюція наділила нас символами сприйняття, спрямованими на збереження нашого життя. Нам варто ставитися до них серйозно. Якщо ви бачите змію, не чіпайте її. Якщо бачите скелю, не стрибайте з неї. Вони створені, щоб вберегти наше життя, ми повинні сприймати їх серйозно. Але це не значить, що ми маємо сприймати їх буквально. Це логічна помилка. Інше заперечення: в цьому нема нічого дійсно нового. Фізики вже давно стверджують, що метал, з якого зроблено потяг, виглядає твердим, а насправді це здебільшого пустий простір, по якому шмигають мікроскопічні часточки. У цьому немає нічого нового. Це не зовсім так. Це так само, якщо ми скажемо, що блакитна іконка на робочому столі не є реальністю комп'ютера, але, якщо я візьму свою збільшувальну лупу і придивлюся пильніше, я побачу малесенькі пікселі і вважатиму їх реальністю комп'ютера. Не зовсім так - ви все ще на робочому столі, і в цьому проблема. Ті мікроскопічні часточки знаходяться в просторі і часі, вони все ще в інтерфейсі користувача. Тож, я пропоную дещо значно радикальніше, ніж ті фізики. Нарешті, ви можете заперечити, поглянь, ми всі бачимо потяг, отже, ніхто з нас не конструює його. Але пригадайте цей приклад. У цьому прикладі ми всі бачили куб, але екран плоский, тож куб, який ви бачили, - це куб, який ви створили. Ми всі бачили куб тому, що кожен з нас створює куб, який ми бачимо. Те ж саме відбувається і з потягом. Усі ми бачимо потяг тому, що кожен бачить потяг, який ми створюємо, те ж саме відбувається з усіма фізичними об'єктами. Ми схильні розглядати сприйняття, як вікно у об'єктивну реальність. Теорія еволюції говорить нам, що це невірна інтерпретація нашого сприйняття. Натомість, реальність більш схожа на 3D робочий стіл, розроблений для того, щоб приховувати складність реального світу і направляти адаптаційну поведінку. Простір, який ви сприймаєте, - це ваш робочий стіл. Фізичні об'єкти - це лише іконки на цьому робочому столі. Раніше ми думали, що Земля плоска, оскільки вона такою виглядала. Пізніше ми вважали, що Земля є нерухомим центром реальності, тому що саме так все виглядало. Ми помилялися. Ми неправильно тлумачили наше сприйняття. Зараз ми переконані, що просторово-часовий континуум і об'єкти є природою об'єктивної реальності. Теорія еволюції запевняє нас, що ми знову помиляємося. Ми неправильно тлумачимо зміст нашого досвіду сприйняття. Є дещо, що існує, коли ви не дивитеся, але це не простір-час і фізичні об'єкти. Нам важко відмовитися від понять простору-часу і об'єктів так само, як златкам відмовитися від їхньої пляшки. Чому? Тому що ми сліпі до нашої сліпоти. Але ми маємо переваги над златками: наші науку та технології. Вдивляючись в об'єктив телескопу, ми зрозуміли, що Земля не є нерухомим центром всесвіту, а дивлячись у об'єктив теорії еволюції, ми зрозуміли, що простір-час та об'єкти не є природою реальності. Коли я сприймаю щось, що я описую, як червоний помідор, я взаємодію з реальністю, але реальність не є червоним помідором і не має нічого спільного з ним. Так само, коли я сприймаю щось, що описую, як лева або стейк, я взаємодію з реальність, але реальність не є левом або стейком. Тут криється пастка. Коли я сприймаю щось, що описую, як мозок або нейрони, я взаємодію з реальністю, але реальність не є мозком чи нейронами, і немає нічого спільного з мозком або нейронами. Та реальність, чим би вона не була, є справжнім джерелом причинно-наслідкових відносин у світі - не мізки, не нейрони. Мізки та нейрони не мають причинної сили. Вони не спричинюють ні нашого досвіду сприйняття, ні нашої поведінки. Мізки та нейрони є набором символів, притаманними нашому виду, прийомом. Що це означає для таємниці нашої свідомості? Це відкриває нові можливості. Наприклад, допустимо, що реальність-величезна машина, яка спричинює наші свідомі переживання. Я в цьому сумніваюся, але це варто розглянути. Припустимо, що реальність - це величезна мережа взаємодіючих агентів свідомості, простих і складних, які спричинюють досвід сприйняття один одного. Насправді, це не така вже й божевільна ідея, як здається, я наразі досліджую її. Але питання ось у чому: як тільки ми відкидаємо наше надзвичайно інтуїтивне, але й надзвичайно помилкове припущення щодо природи реальності, це відкриває для нас нові можливості для розмірковування над найбільшою таємницею. Я ставлю на те, що в кінці кінців реальність виявиться більш вражаючою і неочікуваною, ніж ми могли собі коли-небудь уявити. Теорія еволюції робить нам виклик - наважитися визнати, що сприйняття не має забезпечувати бачення реальності, воно має забезпечувати створення дітей. До речі, навіть цей TED існує всього лише у вас у голові. Дуже дякую. (Оплески) Кріс Андерсон: Якщо ви дійсно тут, дякую вам. Скільки всього випливає з цього. Я маю на увазі, по-перше, дехто може дуже засмутитися від думки про те, що для еволюції реальність не пріоритетна, тобто, чи не підриває це, до певної міри, всі наші зусилля, наші можливості вважати, що ми можемо дізнатися правду, можливо, навіть включаючи вашу власну теорію, якщо піти далі? Дональд Гоффман: Це не спинить наших успіхів у науці. Зараз ми маємо одну теорію, яка виявилася невірною, що сприйняття схоже на реальність, а реальність - на наше сприйняття. Ця теорія виявилась хибною. Добре, відкинемо її. Це не зупинить нас від висування інших теорій усілякого ґатунку щодо природи сприйняття. Насправді, це прогрес, що ми визнали одну з наших теорій невірною. Наука розвивається, як зазвичай. Нема ніяких проблем. КА: Так ви гадаєте, що це можливо. (Сміх) Круто. Але, думаю, ви говорите про те, що, можливо, еволюція таки зможе підказати вам причину. ДГ: Так, це дуже, дуже слушна думка. Симуляції еволюційної гри, що я показував, проводилися для вивчення сприйняття, вони продемонстрували, що сприйняття було створене не для відбиття об'єктивної реальності. Воно не функціонує за тими самими законами, як наша логіка та математика. Ми ще не проводили подібні симуляції, та я ставлю на те, що ми знайдемо, що існує певний вплив відбору на нашу логіку та математику, принаймні в напрямку істини. Якщо ви такий, як я, математика і логіка не такі легкі. Ми не все розуміємо правильно, але, принаймні, вплив відбору не рівновіддалений від математики і логіки. Я вважаю, ми зрозуміємо, що треба вивчати кожну когнітивну здібність окремо і дивитися, що еволюція робить з нею. Що є вірним для сприйняття, може не бути таким для математики та логіки. КА: Я гадаю, насправді ви пропонуєте щось типу сучасної версії єпископа Берклі щодо інтерпретації світу: свідомість спричинює матерію, а не навпаки. ДХ: Це трохи відрізняється від Берклі. Берклі так думав, він був деїстом, і вважав, що первинною природою реальності виступає Бог і так далі, мені нема потреби слідувати за Берклі, це трохи відрізняється від його теорії. Я називаю цю теорію свідомим реалізмом. Це, насправді, зовсім інший підхід. КА: Доне, я міг би розмовляти з вами годинами, і сподіваюся на це. Дуже дякую за виступ. ДГ: Дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Jennifer Doudna How CRISPR lets us edit our DNA Detailed field: Genetics
Source text - English A few years ago, with my colleague, Emmanuelle Charpentier, I invented a new technology for editing genomes. It's called CRISPR-Cas9. The CRISPR technology allows scientists to make changes to the DNA in cells that could allow us to cure genetic disease. You might be interested to know that the CRISPR technology came about through a basic research project that was aimed at discovering how bacteria fight viral infections. Bacteria have to deal with viruses in their environment, and we can think about a viral infection like a ticking time bomb -- a bacterium has only a few minutes to defuse the bomb before it gets destroyed. So, many bacteria have in their cells an adaptive immune system called CRISPR, that allows them to detect viral DNA and destroy it. Part of the CRISPR system is a protein called Cas9, that's able to seek out, cut and eventually degrade viral DNA in a specific way. And it was through our research to understand the activity of this protein, Cas9, that we realized that we could harness its function as a genetic engineering technology -- a way for scientists to delete or insert specific bits of DNA into cells with incredible precision -- that would offer opportunities to do things that really haven't been possible in the past. The CRISPR technology has already been used to change the DNA in the cells of mice and monkeys, other organisms as well. Chinese scientists showed recently that they could even use the CRISPR technology to change genes in human embryos. And scientists in Philadelphia showed they could use CRISPR to remove the DNA of an integrated HIV virus from infected human cells. The opportunity to do this kind of genome editing also raises various ethical issues that we have to consider, because this technology can be employed not only in adult cells, but also in the embryos of organisms, including our own species. And so, together with my colleagues, I've called for a global conversation about the technology that I co-invented, so that we can consider all of the ethical and societal implications of a technology like this. What I want to do now is tell you what the CRISPR technology is, what it can do, where we are today and why I think we need to take a prudent path forward in the way that we employ this technology. When viruses infect a cell, they inject their DNA. And in a bacterium, the CRISPR system allows that DNA to be plucked out of the virus, and inserted in little bits into the chromosome -- the DNA of the bacterium. And these integrated bits of viral DNA get inserted at a site called CRISPR. CRISPR stands for clustered regularly interspaced short palindromic repeats. (Laughter) A big mouthful -- you can see why we use the acronym CRISPR. It's a mechanism that allows cells to record, over time, the viruses they have been exposed to. And importantly, those bits of DNA are passed on to the cells' progeny, so cells are protected from viruses not only in one generation, but over many generations of cells. This allows the cells to keep a record of infection, and as my colleague, Blake Wiedenheft, likes to say, the CRISPR locus is effectively a genetic vaccination card in cells. Once those bits of DNA have been inserted into the bacterial chromosome, the cell then makes a little copy of a molecule called RNA, which is orange in this picture, that is an exact replicate of the viral DNA. RNA is a chemical cousin of DNA, and it allows interaction with DNA molecules that have a matching sequence. So those little bits of RNA from the CRISPR locus associate -- they bind -- to protein called Cas9, which is white in the picture, and form a complex that functions like a sentinel in the cell. It searches through all of the DNA in the cell, to find sites that match the sequences in the bound RNAs. And when those sites are found -- as you can see here, the blue molecule is DNA -- this complex associates with that DNA and allows the Cas9 cleaver to cut up the viral DNA. It makes a very precise break. So we can think of the Cas9 RNA sentinel complex like a pair of scissors that can cut DNA -- it makes a double-stranded break in the DNA helix. And importantly, this complex is programmable, so it can be programmed to recognize particular DNA sequences, and make a break in the DNA at that site. As I'm going to tell you now, we recognized that that activity could be harnessed for genome engineering, to allow cells to make a very precise change to the DNA at the site where this break was introduced. That's sort of analogous to the way that we use a word-processing program to fix a typo in a document. The reason we envisioned using the CRISPR system for genome engineering is because cells have the ability to detect broken DNA and repair it. So when a plant or an animal cell detects a double-stranded break in its DNA, it can fix that break, either by pasting together the ends of the broken DNA with a little, tiny change in the sequence of that position, or it can repair the break by integrating a new piece of DNA at the site of the cut. So if we have a way to introduce double-stranded breaks into DNA at precise places, we can trigger cells to repair those breaks, by either the disruption or incorporation of new genetic information. So if we were able to program the CRISPR technology to make a break in DNA at the position at or near a mutation causing cystic fibrosis, for example, we could trigger cells to repair that mutation. Genome engineering is actually not new, it's been in development since the 1970s. We've had technologies for sequencing DNA, for copying DNA, and even for manipulating DNA. And these technologies were very promising, but the problem was that they were either inefficient, or they were difficult enough to use that most scientists had not adopted them for use in their own laboratories, or certainly for many clinical applications. So, the opportunity to take a technology like CRISPR and utilize it has appeal, because of its relative simplicity. We can think of older genome engineering technologies as similar to having to rewire your computer each time you want to run a new piece of software, whereas the CRISPR technology is like software for the genome, we can program it easily, using these little bits of RNA. So once a double-stranded break is made in DNA, we can induce repair, and thereby potentially achieve astounding things, like being able to correct mutations that cause sickle cell anemia or cause Huntington's Disease. I actually think that the first applications of the CRISPR technology are going to happen in the blood, where it's relatively easier to deliver this tool into cells, compared to solid tissues. Right now, a lot of the work that's going on applies to animal models of human disease, such as mice. The technology is being used to make very precise changes that allow us to study the way that these changes in the cell's DNA affect either a tissue or, in this case, an entire organism. Now in this example, the CRISPR technology was used to disrupt a gene by making a tiny change in the DNA in a gene that is responsible for the black coat color of these mice. Imagine that these white mice differ from their pigmented litter-mates by just a tiny change at one gene in the entire genome, and they're otherwise completely normal. And when we sequence the DNA from these animals, we find that the change in the DNA has occurred at exactly the place where we induced it, using the CRISPR technology. Additional experiments are going on in other animals that are useful for creating models for human disease, such as monkeys. And here we find that we can use these systems to test the application of this technology in particular tissues, for example, figuring out how to deliver the CRISPR tool into cells. We also want to understand better how to control the way that DNA is repaired after it's cut, and also to figure out how to control and limit any kind of off-target, or unintended effects of using the technology. I think that we will see clinical application of this technology, certainly in adults, within the next 10 years. I think that it's likely that we will see clinical trials and possibly even approved therapies within that time, which is a very exciting thing to think about. And because of the excitement around this technology, there's a lot of interest in start-up companies that have been founded to commercialize the CRISPR technology, and lots of venture capitalists that have been investing in these companies. But we have to also consider that the CRISPR technology can be used for things like enhancement. Imagine that we could try to engineer humans that have enhanced properties, such as stronger bones, or less susceptibility to cardiovascular disease or even to have properties that we would consider maybe to be desirable, like a different eye color or to be taller, things like that. "Designer humans," if you will. Right now, the genetic information to understand what types of genes would give rise to these traits is mostly not known. But it's important to know that the CRISPR technology gives us a tool to make such changes, once that knowledge becomes available. This raises a number of ethical questions that we have to carefully consider, and this is why I and my colleagues have called for a global pause in any clinical application of the CRISPR technology in human embryos, to give us time to really consider all of the various implications of doing so. And actually, there is an important precedent for such a pause from the 1970s, when scientists got together to call for a moratorium on the use of molecular cloning, until the safety of that technology could be tested carefully and validated. So, genome-engineered humans are not with us yet, but this is no longer science fiction. Genome-engineered animals and plants are happening right now. And this puts in front of all of us a huge responsibility, to consider carefully both the unintended consequences as well as the intended impacts of a scientific breakthrough. Thank you. (Applause) (Applause ends) Bruno Giussani: Jennifer, this is a technology with huge consequences, as you pointed out. Your attitude about asking for a pause or a moratorium or a quarantine is incredibly responsible. There are, of course, the therapeutic results of this, but then there are the un-therapeutic ones and they seem to be the ones gaining traction, particularly in the media. This is one of the latest issues of The Economist -- "Editing humanity." It's all about genetic enhancement, it's not about therapeutics. What kind of reactions did you get back in March from your colleagues in the science world, when you asked or suggested that we should actually pause this for a moment and think about it? Jennifer Doudna: My colleagues were actually, I think, delighted to have the opportunity to discuss this openly. It's interesting that as I talk to people, my scientific colleagues as well as others, there's a wide variety of viewpoints about this. So clearly it's a topic that needs careful consideration and discussion. BG: There's a big meeting happening in December that you and your colleagues are calling, together with the National Academy of Sciences and others, what do you hope will come out of the meeting, practically? JD: Well, I hope that we can air the views of many different individuals and stakeholders who want to think about how to use this technology responsibly. It may not be possible to come up with a consensus point of view, but I think we should at least understand what all the issues are as we go forward. BG: Now, colleagues of yours, like George Church, for example, at Harvard, they say, "Yeah, ethical issues basically are just a question of safety. We test and test and test again, in animals and in labs, and then once we feel it's safe enough, we move on to humans." So that's kind of the other school of thought, that we should actually use this opportunity and really go for it. Is there a possible split happening in the science community about this? I mean, are we going to see some people holding back because they have ethical concerns, and some others just going forward because some countries under-regulate or don't regulate at all? JD: Well, I think with any new technology, especially something like this, there are going to be a variety of viewpoints, and I think that's perfectly understandable. I think that in the end, this technology will be used for human genome engineering, but I think to do that without careful consideration and discussion of the risks and potential complications would not be responsible. BG: There are a lot of technologies and other fields of science that are developing exponentially, pretty much like yours. I'm thinking about artificial intelligence, autonomous robots and so on. No one seems -- aside from autonomous warfare robots -- nobody seems to have launched a similar discussion in those fields, in calling for a moratorium. Do you think that your discussion may serve as a blueprint for other fields? JD: Well, I think it's hard for scientists to get out of the laboratory. Speaking for myself, it's a little bit uncomfortable to do that. But I do think that being involved in the genesis of this really puts me and my colleagues in a position of responsibility. And I would say that I certainly hope that other technologies will be considered in the same way, just as we would want to consider something that could have implications in other fields besides biology. BG: Jennifer, thanks for coming to TED. JD: Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Кілька років тому разом з моєю колегою, Емануель Шарпентьє, я винайшла нову технологію редагування геномів. Вона зветься CRISPR-Cas9. Технологія CRISPR дозволяє науковцям робити зміни в ДНК клітин, що може дозволити нам лікувати генетичні хвороби. Вам, можливо, буде цікаво знати, що CRISPR з'явилась завдяки іншому дослідницькому проекту, який був присвячений вивченню того, як бактерія бореться з вірусними інфекціями. Бактерії доводиться мати справу з вірусами в їх середовищі, і ми можемо уявляти вірусну інфекцію, як часову бомбу, що цокає, - у бактерії є тільки кілька хвилин, щоб знешкодити бомбу до того, як бактерія буде знищена. Багато бактерій мають у клітинах адаптивну імунну систему, яка зветься CRISPR, яка дозволяє їм виявляти вірусну ДНК та знищувати її. Частиною системи CRISPR є протеін під назвою Cas9, який може розшукати, розрізати та, зрештою, зіпсувати ДНК вірусу певним чином. І під час дослідження, коли ми намагалися зрозуміти діяльність цього протеіна, Cas9, ми усвідомили, що ми могли б використати його функцію як технологію для генної інженерії - як спосіб для науковців вилучати або додавати певні шматочки ДНК у клітини з неймовірною точністю - що б відкривало можливості робити те, що у минулому не було можливим. Технологія CRISPR вже використовувалась для зміни ДНК в клітинах мишей або мавп, і також інших організмів. Китайські науковці показали недавно, що вони можуть використовувати CRISPR навіть для зміни генів у людському ембріоні. Науковці з Філадельфії показали, що можна використовувати CRISPR для вилучення ДНК інтегрованого віруса ВІЛ з інфікованих людських клітин. Можливість проводити редагування геному, подібного гатунку, також піднімає етичні питання, які ми повинні брати до уваги, бо ця технологія може бути використана не тільки на клітинах дорослих, але і на ембріонах організмів також, включаючи наш власний вид. Так що разом з моїми колегами я закликаю до глобального обговорення технології, одною з винахідників якої я є, щоб ми могли розглянути усі етичні та соціальні ускладнення подібної технології. Що я хочу зробити зараз, це розказати вам, що це за технологія CRISPR, що вона може робити, на якому етапі ми зараз, і чому я вважаю, що нам потрібно бути розсудливими щодо способу, у який ми вживаємо цю технологію. Коли віруси інфікують клітину, вони вводять свою ДНК. І у бактерій система CRISPR передбачає, що ДНК буде вийнята з віруса та вставлена маленькими шматочками в хромосому - в ДНК бактерії. І ці інтегровані шматочки ДНК вірусу вставляються в місце під назвою CRISPR. CRISPR означає: короткі паліндромні повтори, регулярно розташовані групами. (Сміх) Трохи незграбно - тепер ви бачите, чому ми використовуємо акронім CRISPR. Це механізм, який дозволяє клітинам з плином часу записувати віруси, яки їм зустрічалися. І, що важливо, ці шматочки ДНК потрапляють до нащадків цих клітин, так що клітини захищені від вірусів не тільки в одному поколінні, але на багато поколінь клітин наперед. Це дозволяє клітинам зберігати записи про інфекції, і, як говорить моя колега Блекі Віденхефт, сховище CRISPR - це фактично генетична карта прививок у клітинах. Помістивши шматочки ДНК до бактеріальної хромосоми, відразу клітина робить маленьку копію молекули під назвою РНК, яка зображена помаранчевим на малюнку і є точною копією вірусної ДНК. РНК - це хімічна двоюрідна сестра ДНК, що дозволяє їй взаємодіяти з молекулами ДНК, послідовність будови яких відповідна РНК. Так що маленькі шматочки РНК зі сховища CRISPR асоціюються - вони зв'язуються - з протеіном під назвою Cas9, який зображений білим на малюнку, та утворюють комплекс, що функціонує як вартовий у клітині. Він обшукує всі ДНК клітини, щоб знайти ділянки, які відповідають пов'язаним РНК. І коли знаходить їх - як ви бачите тут, блакитна молекула - це ДНК - цей комплекс об'єднується з тою ДНК і дозволяє ножу Cas9 відрізати вірусну ДНК. Він виконує дуже точний розріз. Так ми можемо вартовий комплекс Cas9 РНК уявляти, як пару ножиць, які можуть перерізати ДНК - ці ножиці роблять дволанцюжковий розріз у спіралі ДНК. І, що важливо, цей комплекс піддається програмуванню, так що він може бути запрограмований на розпізнання певних послідовностей ДНК, і перерізати ДНК в тій ділянці, де вони виявлені. І я хочу вам повідомити, що ми довідались, що ця діяльність може бути використана у генній інженерії, щоб дозволити клітинам робити дуже точні зміни в ДНК на ділянках, де був виконаний цей розріз. Це аналог способу, у який ми використовуємо програми обробки текстів для виправлення помилок у документі. Ми передбачаємо використання системи CRISPR у генній інженерії тому, що клітини мають здатність виявляти пошкоджену ДНК та виправляти її. Якщо клітина рослини чи тварини виявляє дволанцюжковий розріз у їхній ДНК, вона може полагодити цей розріз, або склеївши разом кінці пошкодженої ДНК з невеличкою, крихітною зміною послідовності в цьому місці, або вона може залатати розріз, інтегрувавши новий шматок ДНК у цю ділянку. Так, якщо ми маємо спосіб зробити дволанцюжковий розріз в ДНК в точно визначених місцях, ми можемо підштовхнути клітини лагодити ці пошкодження, або руйнуванням, або включенням нової генетичної інформації. Так, якщо ми у змозі програмувати технологію CRISPR робити розрізи у ДНК, наприклад, в місці мутації, яка веде до кістозного фіброзу, або поряд з нею, ми можемо підштовхнути клітини полагодити цю мутацію. Генна інженерія - наука не нова, вона розвивається з того часу, відколи існують технології розшифровки послідовності ДНК, копіювання ДНК, навіть маніпулювання ДНК. Ці технології були багатообіцяючими, але проблема полягала в тому, що вони були або неефективними, або досить складними в застосуванні, і більшість науковців не приймала їх для використання у своїх лабораторіях, або, звичайно, для багатьох кліничних застосувань. Тож з'явилась можливість взяти технологію, подібну до CRISPR, та використати її, тому що вона відносно проста. Ми можемо порівняти старіші технології генної інженерії з тим, якби вам доводилось оснащувати ваш комп'ютер новими дротами кожного разу, коли ви хотіли би запустити нову програму, в той час як технологія CRISPR подібна до програми для генома, ми можемо легко її програмувати, використовуючи ці маленькі шматочки РНК. Так що, як тільки зроблено дволанцюговий розріз в ДНК, ми можемо викликати виправлення, і тим самим потенціально отримати вражаючі результати, як-от можливість коректувати мутації, які ведуть до серповидноклітинної анемії або спричиняють хворобу Гантінгтона. Я, насправді, думаю, що найперше застосування технології CRISPR буде щодо захворювань крові, де відносно легше доправити цей інструмент у клітини, порівняно з твердими тканинами. Прямо зараз багато роботи ведеться з дослідження людських хвороб на тваринних моделях, наприклад, мишах. Технологія, яка використовує дуже точні зміни, дозволяє нам вивчати спосіб, у який ці зміни у клінинній ДНК зачіпають або тканини, або, як у цьому випадку, увесь організм. У цьому прикладі технологія CRISPR була використана для порушення гену шляхом невеличкої зміни в ДНК в гені, який відповідає за чорний колір хутра цих мишей. Уявіть, ці білі миші відрізняються від їхніх забарвлених однопослідних товаришів лише малесенькою зміною в одному гені з цілого геному, і в іншому вони абсолютно нормальні. І якщо ми встановимо послідовність ДНК цих тварин, ми дізнаємось, що зміна в ДНК трапилась точно в місці, де ми її спричинили, використав технологію CRISPR. Додаткові експерименти проводяться на інших тваринах, які зазвичай використовуються для створення моделей людських хвороб, таких як мавпи. І ми зрозуміли, що ми можемо використовувати ці моделі для тестування використання нашої технології в певних тканинах, наприклад, щоб з'ясувати, як доправити інструмент CRISPR до клітин. Ми також хочемо краще зрозуміти, як контролювати спосіб, у який ДНК відновлюються після розрізу, і ще з'ясувати, як контролювати та обмежувати будь-які побічні або ненавмисні ефекти використання технології. Я думаю, що ми побачимо кліничне застосування цієї технології, звичайно, на дорослих, на протязі найближчих 10 років. Я вважаю, що скоріш за все ми побачимо клінічні випробування і, можливо, навіть схвалені лікування за цей час, і думки про це викликають велике хвилювання. І через це збудження навколо нашої технології виникла велика зацікавленість в стартап-компаніях, які були створені для комерціалізації технології CRISPR, багато венчурних капіталістів інвестували в ці компанії. Але ми повинні взяти до уваги, що технологія CRISPR може бути використана для, скажімо, поліпшення, уявіть, що ми можемо спробувати створити людину, яка матиме покращені властивості, такі як міцніші кісткі, або меншу вразливість до серцево-судинних захворювань, чи навіть матиме якості, які можна розцінювати як бажані, наприклад, будь-який колір очей або вищий зріст, і тому подібне. "Дизайнерські люди", якщо ваша ласка. Наразі генетична інформація для розуміння, які типи генів спричинять ці риси, ще в більшості невідома. Але важливо розуміти, що технологія CRISPR дає нам інструмент, щоб робити подібні зміни, як тільки відповідні знання стануть доступними. Постає безліч етичних питань, які ми повинні детально розглянути, і ось чому я та мої колегі закликаємо до глобальної паузи у будь-яких клінічних застосуваннях технології CRISPR на людських ембріонах, щоб дати нам час дійсно розглянути усі можливі наслідки такого застосування. І вже є важливий прецендент подібної паузи з 1970 років, коли науковці зібралися разом, щоб закликати до мораторію на використання молекулярного клонування, поки безпечність тієї технології була б ретельно перевірена та затверджена. Так що генномодифікованих людей серед нас поки що нема, але це вже не є загадкою для науки. Генномодифіковані тварини та рослини з'являються тут і зараз. І це накладає на нас величезну відповідальність проаналізувати як ненавмисні наслідки, так і визначені впливи наукового прориву. Дякую. (Оплески) (Оплески завершуються) Бруно Джуссані: Дженіфер, ця технологія має величезні наслідки, як ви зауважили. Ваша позиція щодо паузи або щодо введення мораторію, або надання гарантій надзвичайно відповідальна. Є, звичайно, терапевтичні результати її застосування, проте є і нетерапевтичні результати, і виглядає, що вони набирають обертів, особливо в медіа. Ось одне з останніх видань "Економіста" - "Редагування людства". У ньому йдеться про генетичні поліпшення, не про терапію. Яку реакцію ви отримали в березні від ваших колег з наукового світу, коли ви запропонували, що ми повинні наразі взяти паузу і все обдумати? Дженніфер Дудна: Мої колегі, на мій погляд, були в захваті від можливості обговорити все відкрито. Що цікаво, коли я розмовляю з людьми, з моїми науковими колегами в тому числі, погляди на це питання надзвичайно різняться. Так що очевидно, що ця тема потребує ретельного розгляду та обговорення. БГ: Наближається велика зустріч у грудні, яку збираєте Ви та Ваші колеги разом з Національною Академією Наук США та іншими, що Ви сподіваєтесь отримати в результаті цієї зустрічі на практиці? ДД: Я сподіваюсь, що ми зможемо поширити погляди багатьох різних зацікавлених осіб та підприємців, які хотять вирішити, як використовувати цю технологію відповідально. Цілком можливо, що консенсусу досягти не вдасться, але ми повинні, принаймні, зрозуміти, які питання постають, коли ми рухаємось далі. БГ: Ваші колеги, такі як Джорж Черч, наприклад, з Гарварду, вони говорять: "Так, етичні питання в головному стосуються лише безпеки. Ми тестуємо знову й знову на тваринах та в лабораторіях, і як тільки ми відчуємо, що це досить безпечно, ми переключимось на людей." Це виглядає зовсім іншим підходом, що ми повинні, насправді, скористатись можливістю та рухатися далі. Чи можливо розділення у науковій спільноті щодо такого підходу? Скажімо, чи не вийде так, що одні будуть очікувати, бо вони мають етичні перестороги, а інші - спокійно рухатись далі, оскільки в деяких країнах це дозволено або взагалі не регулюється? ДД: Ну, я вважаю, що стосовно будь-якої нової технології, особливо подібної, будуть різні погляди, і, я вважаю, це цілком зрозуміло. Я думаю, що, зрештою, ця технологія буде використовуватись для модифікації людського генома, але я вважаю, що робити це без детального розгляду та обговорення ризиків та потенційних ускладнень було б безвідповідально. БГ: Існує безліч технологій та інших напрямів науки, які розвиваються за експонентою, як і Ваша. Я маю на увазі штучний інтелект, автономних роботів і таке інше. І ніхто, здається, якщо не брати до уваги автономних бойових роботів, ніхто, здається, не пропонує подібну дискусію в тих випадках, закликаючи до мораторію. Ви не вважаєте, що Ваша дискусія може послугувати зразком для інших напрямків? ДД: Ну, я вважаю, що науковцям буває складно залишити лабораторію. Говорячи про себе, мені теж трохи некомфортно це робити. Але я впевнена, що залучення до початку розвитку цієї технології насправді ставить мене та моїх колег у відповідальну позицію. І я би сказала, що я, звісно, сподіваюсь, що інші технології будуть розглянуті у такий самий спосіб, ніби ми би хотіли розглянути щось, що може створити ускладнення в інших галузях окрім біології. БГ: Дженніфер, дякую, що прийшли на TED. ДД: Дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Patrícia Medici The coolest animal you know nothing about and how we can save it Detailed field: Zoology
Source text - English This is one of the most amazing animals on the face of the Earth. This is a tapir. Now this, this is a baby tapir, the cutest animal offspring in the animal kingdom. (Laughter) By far. There is no competition here. I have dedicated the past 20 years of my life to the research and conservation of tapirs in Brazil, and it has been absolutely amazing. But at the moment, I've been thinking really, really hard about the impact of my work. I've been questioning myself about the real contributions I have made for the conservation of these animals I love so much. Am I being effective in safeguarding their survival? Am I doing enough? I guess the big question here is, am I studying tapirs and contributing to their conservation, or am I just documenting their extinction? The world is facing so many different conservation crises. We all know that. It's all over the news every day. Tropical forests and other ecosystems are being destroyed, climate change, so many species on the brink of extinction: tigers, lions, elephants, rhinos, tapirs. This is the lowland tapir, the tapir species I work with, the largest terrestrial mammal of South America. They're massive. They're powerful. Adults can weigh up to 300 kilos. That's half the size of a horse. They're gorgeous. Tapirs are mostly found in tropical forests such as the Amazon, and they absolutely need large patches of habitat in order to find all the resources they need to reproduce and survive. But their habitat is being destroyed, and they have been hunted out of several parts of their geographic distribution. And you see, this is very, very unfortunate because tapirs are extremely important for the habitats where they are found. They're herbivores. Fifty percent of their diet consists of fruit, and when they eat the fruit, they swallow the seeds, which they disperse throughout the habitat through their feces. They play this major role in shaping and maintaining the structure and diversity of the forest, and for that reason, tapirs are known as gardeners of the forest. Isn't that amazing? If you think about it, the extinction of tapirs would seriously affect biodiversity as a whole. I started my tapir work in 1996, still very young, fresh out of college, and it was a pioneer research and conservation program. At that point, we had nearly zero information about tapirs, mostly because they're so difficult to study. They're nocturnal, solitary, very elusive animals, and we got started getting very basic data about these animals. But what is it that a conservationist does? Well, first, we need data. We need field research. We need those long-term datasets to support conservation action, and I told you tapirs are very hard to study, so we have to rely on indirect methods to study them. We have to capture and anesthetize them so that we can install GPS collars around their necks and follow their movements, which is a technique used by many other conservationists around the world. And then we can gather information about how they use space, how they move through the landscape, what are their priority habitats, and so much more. Next, we must disseminate what we learn. We have to educate people about tapirs and how important these animals are. And it's amazing how many people around the world do not know what a tapir is. In fact, many people think this is a tapir. Let me tell you, this is not a tapir. (Laughter) This is a giant anteater. Tapirs do not eat ants. Never. Ever. And then next we have to provide training, capacity building. It is our responsibility to prepare the conservationists of the future. We are losing several conservation battles, and we need more people doing what we do, and they need the skills, and they need the passion to do that. Ultimately, we conservationists, we must be able to apply our data, to apply our accumulated knowledge to support actual conservation action. Our first tapir program took place in the Atlantic Forest in the eastern part of Brazil, one of the most threatened biomes in the world. The destruction of the Atlantic Forest began in the early 1500s, when the Portuguese first arrived in Brazil, beginning European colonization in the eastern part of South America. This forest was almost completely cleared for timber, agriculture, cattle ranching and the construction of cities, and today only seven percent of the Atlantic forest is still left standing. And tapirs are found in very, very small, isolated, disconnected populations. In the Atlantic Forest, we found out that tapirs move through open areas of pastureland and agriculture going from one patch of forest to patch of forest. So our main approach in this region was to use our tapir data to identify the potential places for the establishment of wildlife corridors in between those patches of forest, reconnecting the habitat so that tapirs and many other animals could cross the landscape safely. After 12 years in the Atlantic Forest, in 2008, we expanded our tapir conservation efforts to the Pantanal in the western part of Brazil near the border with Bolivia and Paraguay. This is the largest continuous freshwater floodplain in the world, an incredible place and one of the most important strongholds for lowland tapirs in South America. And working in the Pantanal has been extremely refreshing because we found large, healthy tapir populations in the area, and we have been able to study tapirs in the most natural conditions we'll ever find, very much free of threats. In the Pantanal, besides the GPS collars, we are using another technique: camera traps. This camera is equipped with a movement sensor and it photographs animals when they walk in front of it. So thanks to these amazing devices, we have been able to gather precious information about tapir reproduction and social organization which are very important pieces of the puzzle when you're trying to develop those conservation strategies. And right now, 2015, we are expanding our work once again to the Brazilian Cerrado, the open grasslands and shrub forests in the central part of Brazil. Today this region is the very epicenter of economic development in my country, where natural habitat and wildlife populations are rapidly being eradicated by several different threats, including once again cattle ranching, large sugarcane and soybean plantations, poaching, roadkill, just to name a few. And somehow, tapirs are still there, which gives me a lot of hope. But I have to say that starting this new program in the Cerrado was a bit of a slap in the face. When you drive around and you find dead tapirs along the highways and signs of tapirs wandering around in the middle of sugarcane plantations where they shouldn't be, and you talk to kids and they tell you that they know how tapir meat tastes because their families poach and eat them, it really breaks your heart. The situation in the Cerrado made me realize -- it gave me the sense of urgency. I am swimming against the tide. It made me realize that despite two decades of hard work trying to save these animals, we still have so much work to do if we are to prevent them from disappearing. We have to find ways to solve all these problems. We really do, and you know what? We really came to a point in the conservation world where we have to think out of the box. We'll have to be a lot more creative than we are right now. And I told you, roadkill is a big problem for tapirs in the Cerrado, so we just came up with the idea of putting reflective stickers on the GPS collars we put on the tapirs. These are the same stickers used on big trucks to avoid collision. Tapirs cross the highways after dark, so the stickers will hopefully help drivers see this shining thing crossing the highway, and maybe they will slow down a little bit. For now, this is just a crazy idea. We don't know. We'll see if it will reduce the amount of tapir roadkill. But the point is, maybe this is the kind of stuff that needs to be done. And although I'm struggling with all these questions in my mind right now, I have a pact with tapirs. I know in my heart that tapir conservation is my cause. This is my passion. I am not alone. I have this huge network of supporters behind me, and there is no way I'm ever going to stop. I will continue doing this, most probably for the rest of my life. And I'll keep doing this for Patrícia, my namesake, one of the first tapirs we captured and monitored in the Atlantic Forest many, many years ago; for Rita and her baby Vincent in the Pantanal. And I'll keep doing this for Ted, a baby tapir we captured in December last year also in the Pantanal. And I will keep doing this for the hundreds of tapirs that I've had the pleasure to meet over the years and the many others I know I will encounter in the future. These animals deserve to be cared for. They need me. They need us. And you know? We human beings deserve to live in a world where we can get out there and see and benefit from not only tapirs but all the other beautiful species, now and in the future. Thank you so much. (Applause)	Translation - Ukrainian Ви бачите одну з найдивовижніших тварин на поверхні Землі. Це тапір. А це малюк тапіра, найсимпатичніша дитинка тварини з усього тваринного царства. (Сміх) Безперечно. Тут немає конкурентів. Я присвятила останні 20 років мого життя вивченню та збереженню тапірів у Бразилії, і це було надзвичайно захоплююче. Але зараз я все частіше роздумую над наслідками моєї роботи. Я запитую себе, який внесок я зробила насправді для збереження тварин, яких я так обожнюю. Чи була я ефективною в захисті їхнього виживання? Чи достатньо я зробила? Я вважаю, що це головне запитання, чи я вивчала тапірів та сприяла їхньому виживанню, чи я лише документувала їхнє вимирання? Світ стикається з багатьма різними кризами виживання. Ми всі це знаємо. Ми бачимо це кожного дня в усіх новинах. Знищують тропічні ліси та інші екосистеми, змінюється клімат, багато видів на грані вимирання: тигри, леви, слони, носороги, тапіри. Це тапір бразильський, один з видів з родини тапірів, з яким я працюю, найбільший ссавець суходолу в Південній Америці. Вони величезні. Вони сильні. Дорослі особини можуть важити 300 кг. Це половина розмірів коня. Вони чудові. Тапірів здебільшого можна зустріти в тропічних лісах, як-от на Амазонці, для проживання їм необхідні великі ділянки, щоб знаходити усі необхідні ресурси для розмноження та виживання. Але їхнє середовище проживання знищують, їх уже винищили в кількох місцях звичного географічного розташування. Дуже, дуже прикро, оскільки тапіри надзвичайно важливі для середовища, в якому вони проживають. Вони травоїдні. П'ятдесят відсотків їхньої дієти становлять фрукти, коли вони поїдають фрукти, то проковтують насіння, яке вони розповсюджують по всьому середовищу проживання через фекалії. Вони відіграють головну роль у формуванні та підтримці структури та різноманітності лісу, з цієї причини тапіри відомі, як садівники лісу. Хіба це не дивовижно? Якщо ви задумаєтеся над цим, вимирання тапірів суттєво вплине на біорізноманіття в цілому. Я почала вивчати тапірів в 1996 році, дуже молодою, тільки-но з коледжу, і це було перше новаторське дослідження та програма збереження. Тоді ми майже нічого не знали про тапірів, в першу чергу через те, що їх так складно вивчати. Вони нічні, самотні, дуже обережні тварини. Ми почали збирати саму основну інформацію про цих тварин. Що саме робить працівник служби охорони природи? По-перше, нам потрібна інформація. Нам потрібні польові дослідження. Нам потрібні дані, зібрані протягом тривалого часу, для підтримки дій з охорони, я вже говорила, що тапіри надзвичайно складні для вивчення, тому нам доводилося покладатися на непрямі методи їхнього вивчення. Нам доводиться ловити та присипляти їх, щоб надіти нашийники з GPS на їхні шиї та слідкувати за їхніми рухами, таку техніку застосовують багато інших захисників природи в усьому світі. Тоді ми можемо збирати інформацію про те, як вони використовують простір, як вони переміщуються по ділянці, де вони переважно проживають, і багато іншого. Далі ми повинні поширювати те, про що дізналися. Ми повинні інформувати людей щодо тапірів, щодо того, наскільки вони важливі. Це дивовижно, скільки людей по всьому світі навіть гадки не мають, хто такі тапіри. Насправді, багато хто думає, що це тапір. Але це не тапір. (Сміх) Це мурахоїд великий. Тапіри не їдять мурах. Ніколи. Взагалі. Потім ми повинні провести тренінги, забезпечити нарощування потенціалу. Нашою відповідальністю є приготувати захисників природи для майбутнього. Ми програли кілька битв за спасіння видів, потрібно більше людей, щоб продовжувати нашу справу, їм потрібні навички, їм потрібна пристрасть до цієї справи. Зрештою, ми - захисники природи, ми повинні вміти застосувати отримані дані, застосувати накопичені знання для підтримки фактичних дій для збереження природи. Наша перша програма щодо тапірів проходила у бразильському атлантичному лісі у східному регіоні Бразилії, одному з найбільш небезпечних для виживання біомів у світі. Знищення бразильського атлантичного лісу почалось ще на початку 1500-их, коли португальці вперше прибули до Бразилії, розпочавши європейську колонізацію східної частини Південної Америки. Цей ліс було майже повністю зачищено під час заготівлі лісу, ведення сільського господарства, утримання великої рогатої худоби, будівництва міст. Сьогодні лише сім відсотків бразильського атлантичного лісу вціліло. Тапіри тут живуть у дуже маленьких, ізольованих, роз'єднаних популяціях. В атлантичному лісі ми дізналися, що тапіри пересуваються відкритими ділянками пасовиськ або посівів, рухаючись від однієї смужки лісу до іншої смужки лісу. Наш головний підхід у цьому регіоні полягав у використанні наших даних про тапірів для ідентифікації місць, придатних для влаштування коридорів для диких тварин між тими смужками лісу, поєднавши середовища проживання так, щоб ті тапіри та багато інших тварин могли перетинати ділянки безпечно. Після 12 років у бразильському атлантичному лісі, у 2008 році ми розширили наші зусилля по збереженню тапірів на Пантанал у західній частині Бразилії біля кордону з Болівією та Парагваєм. Це найбільші суцільні прісноводні заплави у світі, неймовірне місце і одне з найважливіших для тапіра бразильського у Південній Америці. Робота у Пантаналі надзвичайно нас підбадьорила, оскільки ми знайшли великі, здорові популяції тапірів на цій ділянці. Ми мали змогу досліджувати тапірів в найприродніших умовах, які ми тільки бачили, майже повністю вільних від загроз. У Пантаналі, окрім GPS нашийників, ми використовуємо інше приладдя: пастки з камерою. Камера обладнана сенсором руху, вона фотографує тварин, коли ті проходять перед нею. Так що, дякуючи цим чудовим пристроям, ми змогли зібрати безцінну інформацію про розмноження та соціальну організацію тапірів, яка є надзвичайно важливою частинкою головоломки, коли ви намагаєтеся розробити стратегії збереження. Прямо зараз, у 2015 році, ми знову розширюємо нашу роботу до бразильського Церрадо, відкритих луків та чагарникових лісів у центральній частині Бразилії. Сьогодні цей регіон - самісінькій епіцентр економічного розвитку моєї країни, де природне середовище проживання, популяції диких тварин швидкими темпами ліквідуються під впливом кількох різних чинників, включаючи знову розведення великої рогатої худоби, великі плантації цукрової тростини та сої, браконьєрство, вбивство тварин на дорогах. Це тільки частина з переліку. Але якимось чином, тапіри все ще тут, що додає мені надії. Повинна зазначити, що на початку нової програми в Церрадо ми отримали ляпаса прямо обличчя. Коли ви десь їдете та знаходите мертвих тапірів вздовж дороги та ознаки того, що тапіри мандрували через плантації цукрової тростини, де їх не повинно було бути, ви розмовляєте з дітьми, і вони говорять, що знають, яке на смак м'ясо тапірів, оскільки їхні сім'ї займаються браконьєрством та їдять тапірів, це розбиває ваше серце вщент. Ситуація в Церрадо змусила мене зрозуміти - вона вселила в мене відчуття нагальності. Я пливу проти течії. Це змусило мене зрозуміти, що попри два десятиріччя важкої праці з порятунку цих тварин, ми все ще так багато маємо зробити, якщо ми дійсно хочемо врятувати тапірів від зникнення. Ми повинні знайти способи розв'язання цих проблем. Ми дійсно повинні, і знаєте що? Ми вже дійшли до такої точки в охороні природи, де ми повинні думати нетрадиційно. Треба виявляти набагато більше креативності, ніж зараз. Кажу вам, вбивства тварин на дорогах - велика проблема для тапірів у Церрадо, тому ми щойно виступили з ініціативою встановити відбиваючі стікери на GPS нашийниках, які ми одягаємо на тапірів. Це такі ж стікери, як на великих вантажівках для запобігання зіткнення. Тапіри перетинають швидкісні траси після настання темряви, тому стікери, я сподіваюся, допоможуть водіям побачити щось сяюче, що перетинає шосе, і, можливо, вони трішки уповільнять свій рух. Поки це лише божевільна ідея. Ми ще не знаємо. Ми подивимося, чи це скоротить кількість збитих тапірів. Але справа в тому, що, можливо, саме подібні речі ми повинні робити. Поки я б'юся над усіма цими питаннями, у моїй голові зараз крутиться, що я уклала договір з тапірами. Я впевнена до глибини серця, що збереження тапірів - справа мого життя. Це моя пристрасть. Я не самотня. Це величезна мережа прихильників позаду мене, і ні за яких обставин я не зупинюся. Продовжуватиму робити це, скоріш за все, до кінця мого життя. Продовжую це робити заради Патрісії, моєї тезки, однієї з перших тапірів, яку ми спіймали та моніторили в атлантичному лісі багато, багато років тому; заради Ріти та її малюка Вінсента з Пантанали. Продовжуватиму це робити заради Теда, малюка тапіра, якого ми спіймали в грудні минулого року також у Пантаналі. Продовжуватиму робити це заради сотень тапірів, яких я мала задоволення зустріти впродовж цих років, та багатьох інших, яких, я впевнена, ще зустріну в майбутньому. Ці тварини заслуговують на те, щоб про них піклувалися. Їм потрібна я. Їм потрібні ми. Знаєте що? Ми, людські істоти, заслуговуємо на те, щоб жити у світі, де зможемо вийти й побачити, й отримати користь не тільки від тапірів, але й від інших чудових видів, тепер і в майбутньому. Дуже вам дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: TED Talk Jimmy Carter Why I believe the mistreatment of women is the number one human rights abuse Detailed field: Social Science, Sociology, Ethics, etc.
Source text - English As a matter of fact, I was trying to think about my career since I left the White House, and the best example I have is a cartoon in The New Yorker a couple of years ago. This little boy is looking up at his father, and he says, "Daddy, when I grow up, I want to be a former president." (Laughter) Well, I have had a great blessing as a former president, because I have had an access that very few other people in the world have ever had to get to know so many people around this whole universe. Not only am I familiar with the 50 states in the United States, but also my wife and I have visited more than 145 countries in the world, and the Carter Center has had full-time programs in 80 nations on Earth. And a lot of times, when we go into a country, we not only the meet the king or the president, but we also meet the villagers who live in the most remote areas of Africa. So our overall commitment at the Carter Center is to promote human rights, and knowing the world as I do, I can tell you without any equivocation that the number one abuse of human rights on Earth is, strangely, not addressed quite often, is the abuse of women and girls. (Applause) There are a couple of reasons for this that I'll mention to begin with. First of all is the misinterpretation of religious scriptures, holy scriptures, in the Bible, Old Testament, New Testament, Quran and so forth, and these have been misinterpreted by men who are now in the ascendant positions in the synagogues and the churches and in the mosques. And they interpret these rules to make sure that women are ordinarily relegated to a secondary position compared to men in the eyes of God. This is a very serious problem. It's ordinarily not addressed. A number of years ago, in the year 2000, I had been a Baptist, a Southern Baptist for 70 years -- I tell you, I still teach Sunday school every Sunday; I'll be teaching this Sunday as well -- but the Southern Baptist Convention in the year 2000 decided that women should play a secondary position, a subservient position to men. So they issued an edict, in effect, that prevents women from being priests, pastors, deacons in the church, or chaplains in the military, and if a woman teaches a classroom in a Southern Baptist seminary, they cannot teach if a boy is in the room, because you can find verses in the Bible, there's over 30,000 verses in the Bible, that say that a woman shouldn't teach a man, and so forth. But the basic thing is the scriptures are misinterpreted to keep men in an ascendant position. That is an all-pervasive problem, because men can exert that power and if an abusive husband or an employer, for instance, wants to cheat women, they can say that if women are not equal in the eyes of God, why should I treat them as equals myself? Why should I pay them equal pay for doing the same kind of work? The other very serious blight that causes this problem is the excessive resort to violence, and that is increasing tremendously around the world. In the United States of America, for instance, we have had an enormous increase in abuse of poor people, mostly black people and minorities, by putting them in prison. When I was in office as governor of Georgia, one out of every 1,000 Americans were in prison. Nowadays, 7.3 people per 1,000 are in prison. That's a sevenfold increase. And since I left the White House, there's been an 800 percent increase in the number of women who are black who are in prison. We also have [one of the only countries] on Earth that still has the death penalty that is a developed country. And we rank right alongside the countries that are most abusive in all elements of human rights in encouraging the death penalty. We're in California now, and I figured out the other day that California has spent four billion dollars in convicting 13 people for the death penalty. If you add that up, that's 307 million dollars it costs California to send a person to be executed. Nebraska this week just passed a law abolishing the death penalty, because it costs so much. (Applause) So the resort to violence and abuse of poor people and helpless people is another cause of the increase in abuse of women. Let me just go down a very few abuses of women that concern me most, and I'll be fairly brief, because I have a limited amount of time, as you know. One is genital mutilation. Genital mutilation is horrible and not known by American women, but in some countries, many countries, when a child is born that's a girl, very soon in her life, her genitals are completely cut away by a so-called cutter who has a razor blade and, in a non-sterilized way, they remove the exterior parts of a woman's genitalia. And sometimes, in more extreme cases but not very rare cases, they sew the orifice up so the girl can just urinate or menstruate. And then later, when she gets married, the same cutter goes in and opens the orifice up so she can have sex. This is not a rare thing, although it's against the law in most countries. In Egypt, for instance, 91 percent of all the females that live in Egypt today have been sexually mutilated in that way. In some countries, it's more than 98 percent of the women are cut that way before they reach maturity. This is a horrible affliction on all women that live in those countries. Another very serious thing is honor killings, where a family with misinterpretation, again, of a holy scripture -- there's nothing in the Quran that mandates this -- will execute a girl in their family if she is raped or if she marries a man that her father does not approve, or sometimes even if she wears inappropriate clothing. And this is done by members of her own family, so the family becomes murderers when the girl brings so-called disgrace to the family. An analysis was done in Egypt not so long ago by the United Nations and it showed that 75 percent of these murders of a girl are perpetrated by the father, the uncle or the brother, but 25 percent of the murders are conducted by women. Another problem that we have in the world that relates to women particularly is slavery, or human trafficking it's called nowadays. There were about 12.5 million people sold from Africa into slavery in the New World back in the 19th century and the 18th century. There are 30 million people now living in slavery. The United States Department of State now has a mandate from Congress to give a report every year, and the State Department reports that 800,000 people are sold across international borders every year into slavery, and that 80 percent of those sold are women, into sexual slavery. In the United States right this moment, 60,000 people are living in human bondage, or slavery. Atlanta, Georgia, where the Carter Center is located and where I teach at Emory University, they have between 200 and 300 women, people sold into slavery every month. It's the number one place in the nation because of that. Atlanta has the busiest airport in the world, and they also have a lot of passengers that come from the Southern Hemisphere. If a brothel owner wants to buy a girl that has brown or black skin, they can do it for 1,000 dollars. A white-skinned girl brings several times more than that, and the average brothel owner in Atlanta and in the United States now can earn about $35,000 per slave. The sex trade in Atlanta, Georgia, exceeds the total drug trade in Atlanta, Georgia. So this is another very serious problem, and the basic problem is prostitution, because there's not a whorehouse in America that's not known by the local officials, the local policemen, or the chief of police or the mayor and so forth. And this leads to one of the worst problems, and that is that women are bought increasingly and put into sexual slavery in all countries in the world. Sweden has got a good approach to it. About 15 to 20 years ago, Sweden decided to change the law, and women are no longer prosecuted if they are in sexual slavery, but the brothel owners and the pimps and the male customers are prosecuted, and -- (Applause) -- prostitution has gone down. In the United States, we take just the opposite position. For every male arrested for illegal sex trade, 25 women are arrested in the United States of America. Canada, Ireland, I've already said Sweden, France, and other countries are moving now towards this so-called Swedish model. That's another thing that can be done. We have two great institutions in this country that all of us admire: our military and our great university system. In the military, they are now analyzing how many sexual assaults take place. The last report I got, there were 26,000 sexual assaults that took place in the military -- 26,000. Only 3,000, not much more than 1 percent, are actually prosecuted, and the reason is that the commanding officer of any organization -- a ship like my submarine, or a battalion in the Army or a company in the Marines -- the commanding officer has the right under law to decide whether to prosecute a rapist or not, and of course, the last thing they want is for anybody to know that under their command, sexual assaults are taking place, so they do not do it. That law needs to be changed. About one out of four girls who enter American universities will be sexually assaulted before she graduates, and this is now getting a lot of publicity, partially because of my book, but other things, and so 89 universities in America are now condemned by the Department of Education under Title IX because the officials of the universities are not taking care of the women to protect them from sexual assault. The Department of Justice says that more than half of the rapes on a college campus take place by serial rapists, because outside of the university system, if they rape somebody, they'll be prosecuted, but when they get on a university campus, they can rape with impunity. They're not prosecuted. Those are the kinds of things that go on in our society. Another thing that's very serious about the abuse of women and girls is the lack of equal pay for equal work, as you know. (Applause) And this is sometimes misinterpreted, but for full-time employment, a woman in the United States now gets 23 percent less than a man. When I became president, the difference was 39 percent. So we've made some progress, partially because I was president and so forth -- (Applause) (Laughter) -- but in the last 15 years, there's been no progress made, so it's been just about 23 or 24 percent difference for the last 15 years. These are the kind of things that go on. If you take the Fortune 500 companies, 23 of them have women CEOs, out of 500, and those CEOs, I need not tell you, make less on an average than the other CEOs. Well, that's what goes on in our country. Another problem with the United States is we are the most warlike nation on Earth. We have been to war with about 25 different countries since the Second World War. Sometimes, we've had soldiers on the ground fighting. The other times, we've been flying overhead dropping bombs on people. Other times, of course, now, we have drones that attack people and so forth. We've been at war with 25 different countries or more since the Second World War. There was four years, I won't say which ones, where we didn't -- (Applause) -- we didn't drop a bomb, we didn't launch a missile, we didn't fire a bullet. But anyway, those kinds of things, the resort to violence and the misinterpretation of the holy scriptures are what causes, are the basic causes, of abuse of women and girls. There's one more basic cause that I need not mention, and that is that in general, men don't give a damn. (Applause) That's true. The average man that might say, I'm against the abuse of women and girls quietly accepts the privileged position that we occupy, and this is very similar to what I knew when I was a child, when separate but equal had existed. Racial discrimination, legally, had existed for 100 years, from 1865 at the end of the War Between the States, the Civil War, all the way up to the 1960s, when Lyndon Johnson got the bills passed for equal rights. But during that time, there were many white people that didn't think that racial discrimination was okay, but they stayed quiet, because they enjoyed the privileges of better jobs, unique access to jury duty, better schools, and everything else, and that's the same thing that exists today, because the average man really doesn't care. Even though they say, "I'm against discrimination against girls and women," they enjoy a privileged position. And it's very difficult to get the majority of men who control the university system, the majority of men that control the military system, the majority of men that control the governments of the world, and the majority of men that control the great religions. So what is the basic thing that we need to do today? I would say the best thing that we could do today is for the women in the powerful nations like this one, and where you come from, Europe and so forth, who have influence and who have freedom to speak and to act, need to take the responsibility on yourselves to be more forceful in demanding an end to racial discrimination against girls and women all over the world. The average woman in Egypt doesn't have much to say about her daughters getting genitally mutilated and so forth. I didn't even go down to detail about that. But I hope that out of this conference, that every woman here will get your husbands to realize that these abuses on the college campuses and the military and so forth and in the future job market, need to protect your daughters and your granddaughters. I have 12 grandchildren, four children, and 10 great-grandchildren, and I think often about them and about the plight that they will face in America, not only if they lived in Egypt or a foreign country, in having equal rights, and I hope that all of you will join me in being a champion for women and girls around the world and protect their human rights. Thank you very much. (Applause)	Translation - Ukrainian Правду кажучи, я думав про свою кар'єру відтоді, як залишив Білий Дім, і найкращим прикладом була карикатура в "The New Yorker" пару років тому. Маленький хлопчик звертається до тата, він говорить: "Татусю, коли я виросту, я хочу стати колишнім президентом". (Сміх) Що ж, мені страшенно пощастило бути колишнім президентом, оскільки я мав можливість, яку мало хто мав коли-небудь серед інших людей, познайомитись з такою великою кількістю людей з цілого всесвіту. Я обізнаний не лише з 50 штатами США, але я і моя дружина також відвідали більш ніж 145 країн світу, Центр Картера підтримує постійні програми в 80 країнах світу. Зазвичай, коли ми починаємо працювати в країні, ми бачимося не лише з королем чи президентом, а й із селянами, які живуть в найвіддаленіших куточках Африки. В Центрі Картера ми віддані головній меті – сприянню дотримання прав людини, і з моїм знанням світу я можу з впевненістю сказати, що номером один серед порушень прав людини на Землі є, і, як не дивно, це не часто згадується, є порушення прав жінок та дівчат. (Оплески) Є кілька причин цього, які я наведу для початку. Перш за все, неправильне тлумачення релігійних писань, священних писань, Біблії, Старого Заповіту, Нового Заповіту, Корану і так далі, і вони були неправильно витлумачені чоловіками, які займають панівні позиції в синагогах, церквах та в мечетях. І вони інтерпретують ці правила таким чином, щоб жінкам зазвичай відводились другорядні позиції порівняно з чоловіками в очах Господа. Це дуже серйозна проблема. І зазвичай вона не розглядається. Багато років тому, у 2000 році – 70 років я був баптистом Південної конвенції, я досі навчаю у недільній школі кожної неділі; і цієї неділі я теж вчитиму – і ось Південна баптистська конвенція у 2000 році вирішила, що жінки мають займати другорядне положення, перебуваючи в залежності від чоловіків. Так що вони видали едикт, який фактично усував жінок від посад священиків, пасторів, дияконів у церкві чи капеланів у армії, і якщо жінка навчає в класі Південної баптистської семінарії, вона не може навчати, якщо у цьому класі перебуває хлопець, оскільки ви можете знайти у Біблії вірші, а у Біблії більш ніж 30 000 віршів, в яких сказано, що жінка не повинна вчити чоловіка і т. д. Але головне те, що писання неправильно тлумачаться, щоб утримувати чоловіків на чільній позиції. Ця проблема – всепроникна, бо чоловіки можуть використати цю владу та, якщо лихий чоловік чи керівник, наприклад, хоче обдурити жінок, він може сказати, якщо жінки не є рівними в очах Бога, чому я повинен поводитися з ними, як з рівними собі? Чому я повинен платити їм таку саму платню за виконання такої самої роботи? Інше дуже серйозне лихо, що призводить до цієї проблеми, це надмірне насильство, і воно значно зростає в усьому світі, в Сполучених Штатах Америки, скажімо, ми маємо надзвичайне зростання утисків бідних, здебільшого темношкірих людей та меншин, шляхом їх ув'язнення. Коли я був губернатором штату Джорджія, один американець з 1000 перебував у в'язниці. Сьогодні у в'язниці знаходиться 7,3 осіб з 1000. Відбулось семикратне зростання. А відтоді, як я залишив Білий Дім, на 800% зросла кількість жінок, які є темношкірими та перебувають у в'язниці. Також у нас [одній з небагатьох країн на планеті] все ще існує смертна кара, і це у розвиненій країні. Ми опинились прямо поряд з країнами, які є найбільшими порушниками усіх складових прав людини через застосування смертної кари. Ми зараз у Каліфорнії, і одного разу я порахував, що Каліфорнія витратила 4 мільярди доларів, засудивши до смертної кари 13 осіб. Якщо перерахувати, то 307 мільйонів доларів коштує Каліфорнії відправити одну людину на страту. У Небрасці цього тижня було прийнято закон про скасування смертної кари, бо це занадто дорого. (Оплески) Так що використання насильства та утискання бідних та безпорадних людей – ще одна причина зростання утисків жінок. Дозвольте мені навести кілька прикладів наруги над жінками, найприкріших для мене, я буду стислим, оскільки мій час обмежений, як ви знаєте. Один з них – це жіноче обрізання. Жіноче обрізання жахливе, і воно не відоме американським жінкам, але в деяких країнах, багатьох країнах, коли дитина народжується дівчинкою, дуже скоро в її житті її статеві органи повністю відрізаються так званим різальником, який бере бритву, та без будь-якої стерилізації вони видаляють зовнішіні частини жіночих статевих органів. Іноді, в найекстремальнішіх випадках, проте не надто рідко, вони зашивають отвір так, що дівчата можуть лише мочитись чи мати менструації. І пізніше, коли вона виходить заміж, той самий різальник приходить та розширяє отвір так, щоб вона могла займатись сексом. Це трапляється не так рідко, хоч і заборонено законом у більшості країн. У Єгипті, наприклад, 91% усіх осіб жіночої статі, які живуть сьогодні в Єгипті, були обрізані таким чином. У деяких країнах більш ніж 98% жінок обрізані у такий спосіб, до того, як вони досягають зрілості. Це страшенне лихо для усіх жінок, які живуть в тих країнах. Інша, вельми серйозна річ – вбивства честі, коли сім'я, знову ж таки, через невірне тлумачення святих писань – нема нічого подібного в Корані, що б дозволяло таке – страчує дівчину зі своєї родини, якщо вона зґвалтована, або якщо вона виходить за чоловіка, якого її батько не схвалює, або іноді навіть якщо вона носить недозволений одяг. І це робиться членами її власної родини, так що родичі стають вбивцями, коли дівчина приносить родині так зване безчестя. Нещодавно ООН провела дослідження у Єгипті, яке показало, що 75% цих убивств дівчат було здійснено батьком, дядьком чи братом, але 25% вбивств було здійснено жінками. Інша проблема, яка постала у світі передусім стосовно жінок, це рабство або торгівля людьми, як тепер кажуть. Близько 12,5 мільйонів людей з Африки було продано у рабство до Нового Світу у 19-му столітті та 18-му столітті. Наразі 30 мільйонів людей живуть у рабстві. Державний департамент США отримав доручення від Конгресу щороку надавати звіт, і Державний департамент звітує, що 800 000 осіб продається в рабство через міждержавні кордони щороку, і що 80% цих проданих є жінками, які потрапляють у сексуальне рабство. У Сполучених Штатах прямо зараз 60 000 осіб живуть у людській кабалі або рабстві. Атланта, Джорджія, де розташований Центр Картера, і де я викладаю в Університеті Еморі, там люди продають у рабство від 200 до 300 жінок щомісяця. По цьому показнику вони займають перше місце в Америці. Аеропорт Атланти – найзавантаженіший у світі, вони також обслуговують багато пасажирів, які прибувають з південної півкулі. Якщо власнику борделя заманеться купити дівчину з коричневою чи чорною шкірою, вони можуть це зробити за 1000 доларів. Білошкіра дівчина приносить у кілька разів більше, і середньостатистичний власник борделя в Атланті та в США зараз може заробити близько 35 000 доларів на кожній рабині. Прибутки від секс-торгівлі в Атланті перевищують прибутки від торгівлі наркотиками. Так що це інша дуже серйозна проблема, і головна проблема – проституція, оскільки в Америці немає жодного дому розпусти, про який би не було відомо місцевій владі, місцевій поліції, чи шефу поліції, чи меру і так далі. І це призводить до однієї з найгірших проблем, і це те, що жінок все більше та більше купляють та віддають у сексуальне рабство в усіх країнах світу. Швеція знайшла правильний підхід до цієї справи. Близько 15 чи 20 років тому Швеція вирішила змінити законодавство, і жінок більше не карають, якщо вони перебувають у сексуальному рабстві, але власників борделів та сутенерів, чоловіків-клієнтів – карають, і – (Оплески) – проституція знизилася. У Сполучених Штатах ми маємо якраз протилежний підхід. На кожного чоловіка, заарештованого за нелегальну секс-торгівлю, в Сполучених Штатах Америки припадає 25 заарештованих жінок. Канада, Ірландія, як я вже сказав, Швеція, Франція та інші країни зараз наближаються до так званої шведської моделі. Ось ще одна річ, яку можна зробити. У нас в країні є дві поважні інституції, від яких ми усі у захваті, наші військові та наша велика система університетів. В армії зараз аналізують, скільки випадків сексуального насильства має місце. В останньому повідомленні, яке я отримав, 26 000 випадків сексуального насильства мало місце в армії – 26 000. І лише 3000, не набагато більше 1%, були покарані з тієї причини, що командир будь-якого підрозділу – корабля, як на моєму підводному човні, чи батальйону в сухопутних військах, чи підрозділу Корпусу морської піхоти – командир, згідно з законом, має право вирішувати, чи карати ґвалтівника, чи ні, і, звичайно, в останню чергу вони хочуть, щоб хто-небудь дізнався, що під їх командуванням мають місце сексуальні насильства, так що вони вирішують не карати. Той закон потребує змін. Кожна четверта дівчина, яка вступає до університету в Америці. наразиться на сексуальне насильство, перш ніж отримає диплом, і це зараз набуває широкого розголосу, частково через мою книгу, але інша справа, що 89 університетів в Америці зараз засуджені Департаментом освіти на підставі Розділу IX, оскільки керівництво університетів не піклувалось про жінок, щоб уберегти їх від сексуального насильства. Депертамент юстиції говорить, що більш ніж половину зґвалтувань у студентських містечках здійснюють серійні ґвалтівники, оскільки за межами університетської мережі, якщо вони кого-небудь зґвалтують, вони будуть покарані, але коли вони потрапляють до університету, вони можуть ґвалтувати безкарно. Їх не переслідують. Ось такі речі відбуваються у нашому суспільстві. Інша річ, теж дуже важлива, стосовно утисків жінок та дівчат – відсутність однакової платні за однакову роботу, як ви знаєте. (Оплески) Інколи це неправильно тлумачиться, але при повній зайнятості жінка в Сполучених Штатах отримує на 23% менше, ніж чоловік. Коли я став президентом, різниця була 39%. Так що у нас є прогрес, частково тому, що я був президентом і таке інше – (Оплески) (Сміх) – але за останні 15 років ніякого прогресу не було, тож було лише близько 23% або 24% різниці за останні 15 років. Ось такі речі відбуваються. Якщо взяти компанії зі списку "Fortune 500", у 23 з них Генеральний директор – жінка, це з 500, і ці жінки, Генеральні директори, нема потреби вам нагадувати, заробляють менше середнього показника, порівняно з іншими директорами. Ось що відбувається у нашій країні. Інша проблема зі Сполученими Штатами – ми найбільш войовнича країна на Землі. Ми перебували у стані війни з майже 25 різними країнами після завершення Другої світової війни. Іноді наші солдати билися на землі. Іншим разом ми літали в небі, скидаючи на людей бомби. Іншим разом, звичайно, тепер у нас є дрони, які атакують людей і таке інше. Ми воювали з 25 різними країнами або й більше після Другої світової війни. Було чотири роки, я не скажу які саме, коли ми цього не робили – (Оплески) – ми не скинули жодної бомби, ми не запустили жодної ракети, ми не вистрілили жодної кулі. Але, у будь-якому разі, подібні речі, такі як звернення до насильства та невірне тлумачення святого письма, є причинами, до того ж головними причинами, утисків жінок та дівчат. Є ще одна головна причина, яку мені не потрібно згадувати, і це те, що, в цілому, чоловікам наплювати. (Оплески) Це правда. Середньостатистичний чоловік, який каже, що він проти утисків жінок та дівчат, спокійно приймає привілейовану позицію, яку ми займаємо, і це дуже схоже на те, що я бачив у дитинстві, коли існували розділення та рівність. Расова дискрімінація, офіціально, існувала 100 років, з 1865 року, з кінця війни між штатами, громадянської війни, аж до 1960-х років, коли Ліндон Джонсон прийняв Білль про рівні права. Але протягом того часу було багато білих людей, які не думали, що расова дискримінація – це правильно, але вони мовчали, оскільки вони насолоджувалися своїми привілеями кращої роботи, унікальною можливістю стати присяжним, кращими школами та усім іншим, і те саме існує й сьогодні, оскільки середньостатистичного чоловіка це дійсно не хвилює. Навіть, коли вони кажуть: "Я проти дискримінації дівчат та жінок", вони насолоджуються привілейованим становищем. І дуже складно примусити більшість чоловіків, які контролюють університетську систему, більшість чоловіків, які контролюють військову систему, більшість чоловіків, які контролюють уряди світу, та більшість чоловіків, які контролюють основні релігії. Тож яку головну річ нам потрібно сьогодні зробити? Я би сказав, що найкраще, що ми могли б зробити – для жінок могутніх націй, як-от наша, або звідки ви прибули, з Європи чи ще звідкись, які мають вплив, і які мають свободу говорити і необхідність взяти на себе відповідальність, бути більш переконливими у своїх вимогах покінчити з расовою дискримінацією проти дівчат та жінок в усьму світі. Середньостатистична жінка у Єгипті не може багато розказати про своїх доньок, яким роблять жіноче обрізання і так далі. Я не буду вдаватися в подробиці щодо цього. Але я сподіваюсь, після цієї конференції кожна присутня тут жінка пояснить своєму чоловікові, що існують утиски у студентських містечках та в армії, та в інших місцях, та на майбутньому ринку праці, і потрібно охороняти ваших доньок та ваших онучок. Я маю 12 онуків, четверо дітей та 10 праонуків, і я часто думаю про них та про труднощі, з якими вони зіштовхнуться в Америці, не тільки, якщо б вони жили в Єгипті чи за кордоном, при дотриманні рівних прав, і я сподіваюсь, що усі ви приєднаєтесь до мене, станете захисниками жінок та дівчат у всьому світі та захистите їхні людські права. Дуже вам дякую. (Оплески)
English to Ukrainian: How to magically connect with anyone Brian Miller TEDxManchesterHighSchool
Source text - English Well, thank you. Our world is a shared experience, fractured by individual perspectives, yours and mine. Imagine if we could all understand each other. When I first started my career in magic, I was doing a lot of performing in restaurants, table to table card and coin tricks, sleight of hand and whoop! you got a good seat for this. This one night, I was on fire: I remember I was fast and funny, my moves were perfect, I was unstoppable. I sauntered up to this one table, an elderly man and his wife, and said, "Would you like to see some magic?" The man looked at me, and he said, "Sir, I would love to see some magic, but I can't. Unfortunately, I am blind." I looked at him, really looked at him for the first time, and it was so clear he was blind: his eyes were glazy, he wasn't really looking at me. Anybody would've known that, but I was so wrapped up in my evening, so lost in my world, I wasn't looking at him. I just saw two generic people and launched into my show. I stood there, embarrassed, and that word was ringing in my ears, "blind, blind, blind", and I had no choice, and I said, "I'm sorry, I didn't know. I don't have anything I can do for you, but if you come back again sometime, I promise to have some sort of magic that I can share with you." He said, "I'll hold you to that!", and I went on with my night. A few weeks later, they came back in; I recognized them immediately, and I panicked. I had completely forgotten about it. I raced back to the room where I kept my props, thinking about every trick I'd ever learned and every book I'd ever read, something, anything I could do for the man, and then I remembered reading an obscure idea a long time ago in an old manuscript, it was all I had. So I composed myself, I walked back out, and said, "Hey folks, my name is Brian, would you like to see some magic?" And he cut me off, he goes, "Alright, we are back, what have you got for me?" with a big smile on his face. I asked his wife, "May I sit next to you?" and she said, "Sure." I sat down, and I said "Ed," - his name was Ed - do you trust your wife?" and he said, "Sometimes." (Laughter) Then I said, "Will you trust her now?" and he said, "Sure." So I took out a pack of cards, gave them to her, and said, "Mix the cards, make sure there's no special markings on them," and she said, "No, they're fine." I took Ed's hand and said, "I'll place a card in your hand do you think it's a red card or a black card?" Then he said red, and he was right; the next card, he said red, and he was right again. I put down the next one, and he said, "Hmm, black!" Again he was correct; his wife is getting skeptical at this point. We keep going, red, red, black, black, red, and he's getting all of them right! Red, black, red, faster, black, black, black, red, through the whole deck, black, black, red, every single one of them right, and at the end, Ed is laughing, he's howling, the whole restaurant is staring at us, and I turn to see his wife, and she is weeping tears of joy. It was the most beautiful magic I had ever experienced. A little bit later, I am going to tell you how we did it. But the real secret of the trick, the real secret of magic, is understanding and taking on different perspectives, different points of views. Let's try to experiment with perspective, would you like to see some magic? Alright, let's try a little experiment here. This is one of old illusions in magic, here we go. Check that out for me; yes please, here you go. That's rope right there, you can check that out. I got some more over here, here you go, one for you yes, and one for you. Make sure that's what it seems to be; is it what it seems to be? Are you what you seem to be? (Laughter) I don't know what that means. That's good, I'll take that back, you look as confused as I do. Here we go, I'll take that, thank you, one, two, and three pieces of rope. Three pieces of rope, and they're all the same length yes? It's going to be a tough crowd, I can tell; you are going to have to believe me on this. So I'll take the ends and I hold them up: they look like they're the same length. The ends do, I didn't say it was a great illusion. It'll be a tough crowd, I think. Here we go, I'll prove it to you. Yeah, that's all, thank you! (Applause) That's the big one right there, the medium right there, and that's the small one right there. There's too many things going on, so I'll get rid of one of the pieces, so that it'll be easier to follow with only two, won't it? I should just start over, it'll be little bit simpler. So sometimes the ends come off, which is a little unusual, I'll do that again just in case you missed it. There are people who think that this trick is all about the ends. That's not true, the middles, those come off too. Place the middles right here, back on the rope, and we're back in business. But you guys know this trick wasn't done with one piece of rope, it wasn't even done with... two pieces. It was actually done with-- two of us watched Sesame Street. That's the big one right there, that's the medium one right there, and that's the small one right there; can you guys tell which one's which? See this one right here? This is the big one, that's the big one. That's the medium one, and that's the small one, a little illusion to get things started. (Applause) Well, thank you very much. Now, what just happened there? It seems that you and I had a very different experience, doesn't it? What did I see? I saw the moves, the sleight of hand, and the juggling. You probably saw the ends of a rope, jumping on and off, three different ropes, changing lengths impossibly, violating all the laws of physics. That's just what we saw, what did we feel? You may have felt, hopefully, wonder? Maybe amusement? Perhaps frustration? I felt focus; these are two very different perspectives of the same experience. You see, magicians have a unique dilemma. The magician is the only person who cannot see the magic because I know how the trick works, and that knowledge of the secret is a limiting perspective. So the magician must wholly, and completely, take on the point of view of the audience. We do this night after night, no matter who's out there in order to create illusions. This is a technique called "perspective taking". Perspective taking is the ability to see the world from the point of view of another person. It sounds simple in theory, but in practice, it can be incredibly difficult to do. For instance, have you guys played around with one of these before? Aha, a few of you look excited, most of you look angry just because I'm holding one. I feel flashbacks to childhood, some of you started twitching when I took one out. I love the Rubik's cube; they're actually easier to solve than you think they are. Take the stickers off, rearrange them, put them back in the right order? Break the pieces apart, put it back together? I learned how to do this, and then realized, if you spin it really fast... it looks like it solves itself. (Laughter) So what just happened there? Oh, thank you. (Applause) Kind of a delayed response, everybody was just... (Laughter) So what just happened there? Well, I know that if I come out, mix up a Rubik's cube, toss it in the air, and it comes down solved, you're all going to to think I'm a jerk. At the very least, a show off, and I don't want you to feel like that. I want you to enjoy the experience of magic so I make a few jokes. Take the stickers off, rearrange them, break the pieces apart, and then you go, "Oh I did that! My friends, we smashed it with a hammer, we threw it at a wall!" When that happens, you feel like I understand you. When you feel understood, we make a connection, and then I can do the trick, and we can all enjoy the magic in that shared space. So now you know what perspective taking is. It's the ability to see the world from the point of view of another person. You also know why magicians do it: to create illusions, and to connect with the audience. But why should you care? Well, it turns out this technique has drastically improved my life off stage, outside of magic, in more ways than I could have ever imagined. I'll explain. I never had trouble meeting new people: making friends, getting into relationships. But I always struggled to maintain them. Eventually, the communication would break down, people would leave, and I would be alone. It took a long time to admit it, but it was my fault, or at least mostly. The people in my life didn't feel like I was invested in them. Now that wasn't true, but it doesn't matter. It's not enough to care about somebody; it's not enough to understand them. They have to feel understood, they have to feel cared about, and I wasn't doing that. Then I took this technique I had honed on stage, and I started using it outside of magic, and I realized I can make better, more meaningful connections with people. I met friends, incredible friends, that have lasted years, I met a beautiful, fiercely intelligent woman, the love of my life, and I held on to that relationship. We're actually engaged to be married. Oh, thank you. (Applause) She'll be happy to hear that. None of that would have been possible before. So of course the question then becomes how, how do you do it, how do you do perspective taking? Well, first you need to understand the difference between visual perspective and emotional perspective. Magicians traditionally deal with visual perspective. We need to know, literally, what the trick looks like to the audience. So we practice in front of mirrors, we film ourselves and watch it back, but relationships are primarily about emotional perspective. How is somebody feeling about our interaction? It seems like a difficult thing to do, to get to know someone's emotional perspective, but let's get back to Ed, Ed and his wife. The relevant question for Ed was, "What would magic feel like to someone who is blind?" I didn't want Ed to feel tricked, that was important to me. I don't know, but I have to imagine if you are blind, you could be tricked by anybody, at anytime. So I didn't Ed want to feel tricked; I wanted him to feel magic, I wanted him to be magical, and his wife, this woman to spends her life looking out for him, I wanted her to see him in that light, and for them to share in that experience together. So if you want to get to know someone's emotional perspective, one of the simplest way to do it, ask. Ask questions. Too often we're afraid to ask people questions because we feel like it will be rude, or somehow they won't want to answer, but we underestimate people's willingness to answer our questions. Before the trick, I asked Ed, "Have you always been blind?" He said yes. To me that was crucial, relevant information. It seems that a person who has never been able to see will have a different perspective from somebody who had their sight, and then lost it to accident, or illness. With Ed I cannot even use the language of sight. So by asking questions, I can adjust my tone, my demeanor, even my language, so that he feels understood and we can make a connection. Now, if you're going to learn this, it's important not simply to ask questions but to listen to the answers, and listen to understand. Don't just listen to respond, or to reply, and you've heard it before. This is where I went wrong most in my life, I think. You've heard to before, and we're all guilty of it from time to time. But too often we listen to people only with the intention of coming up with something clever to say so as soon as their lips stop, we can jump in and say our thing. We've all done it, we're all guilty, but I did this especially badly, and I think to the detriments of my relationships. Have you ever asked for somebody's name, and instantly forgotten it? Why do we forget people's names? Because while they're telling us their name, we're thinking about how we're going to say ours: first name, last name, Mr. Miller, Brian. We're not listening, we're on our end of the conversation only. So you can start to learn this technique: ask questions, listen to understand the answers. When you do that I think you'll find you can make better, more meaningful connections with people, personally and professionally. It drastically improved my life, and I really believe it can improve yours. So, Ed. How did Ed, a blind man, see the cards? The answer, as in most great magic, was actually very simple. I sat across from him, and underneath the table, I placed my foot gently on top of his. Then I gave him these instructions; "If you think the card is a red card," and I pushed my foot down on his once, "then you say red." If you think it's a black card," and I pushed my foot down on his twice, "then you say black." I was teaching Ed a secret system of communication, where I would let him know what color the card was, by the foot taps, once for red, twice for black. I repeated the instructions, "if you think it's a red card, say red. If you think it's a black card, say black" and then I squeezed his hands gently, and I asked, "Do you understand?" He smiled, and said, "Yes, I understand." I knew then that we had connected. When it was all said and done, I taught his wife how we did it, like I just taught you, so they could do it for their friends and family. Ed was so excited, he couldn't wait to see his grandkids that weekend so he could, quote, "freak them out completely!" (Laughter) See, magic isn't about the technical skill or a trick, or even the secret! Magic is about connecting. Life is about connecting. Connecting is about taking on other points of view. You see, our world is a shared experience, fractured by individual perspectives. Imagine if we could all feel understood. Thank you. (Applause)	Translation - Ukrainian Дякую. Наш світ - це обмін досвідом, розбитий на індивідуальні перспективи, ваші та мою. Уявіть, якби ми всі могли розуміти один одного. Коли я тільки починав кар'єру фокусника, я часто виступав у ресторанах, фокуси з картами та трюки з монетами, спритність рук та хоп! у вас гарне місце. Тієї ночі я був неперевершеним: я пам'ятаю, що був швидким та смішним, мої рухи були досконалі, я був нестримним. Я наштовхнувся на цей стіл, літній чоловік та його дружина, та мовив: "Не бажаєте подивитись трохи фокусів?" Чоловік глянув на мене та сказав: "Сер, я би з задоволенням подивився на фокуси, але я не можу. На жаль, я сліпий." Я подивився на нього, вперше по-справжньому подивився, було очевидно, він сліпий: його очі були тьмяними, насправді він мене не бачив. Будь-хто зрозумів би це, але я був настільки захоплений цим вечором, так загубився у своєму світі, я не дивився на нього. Я бачив лише двох звичайних людей та продовжував своє шоу. Я стояв там, збентежений, і це слово дзвеніло в моїх вухах: "сліпий, сліпий, сліпий", і в мене не було вибору, окрім сказати: "Вибачте, я не знав, я зараз нічого не можу для вас зробити, але якщо ви знову прийдете коли-небудь, я обіцяю навчитись таким фокусам, якими я міг би поділитися з вами." Він сказав: "Ловлю вас на слові!", і я продовжив свій виступ. За кілька тижнів вони прийшли знову; я їх відразу впізнав і запанікував. Я геть забув про той випадок. Я кинувся назад до кімнати, де зберігався реквізит, перебираючи в пам'яті усі трюки, що я знав, та усі книжки, які я читав, що-небудь, що я міг би зробити для нього, і тоді я пригадав, що давним-давно читав про щось маловідоме у старовинному рукописі, це було все. Я взяв себе в руки, повернувся назад та сказав: "Привіт, друзі, мене звуть Браєн, бажаєте подивитись кілька фокусів?" І він перебив мене: "Що ж, ми повернулися, що ти мені запропонуєш?", з широкою посмішкою на обличчі. Я запитав його дружину: "Можна сісти біля вас?", вона сказала: "Звісно." Я сів і сказав: "Ед",- а його звали Едом - "Ви довіряєте своїй дружині?" і він відповів: "Іноді." (Сміх) Я спитав: "Довіришся їй зараз?", він сказав: "Звичайно." Тоді я вийняв колоду карт, віддав їх жінці та сказав: "Перетасуйте карти, пересвідчитесь, що на них нема позначок," і вона відповіла: "Ні, все добре." Я взяв руку Еда та сказав: "Я покладу карту в Вашу руку, як на вашу думку, це червона карта чи чорна карта?" Тоді він сказав, що червона, і він був правий; наступна карта, він сказав, що вона червона, і знову був правий. Я поклав наступну карту, і він сказав: "Хмм, чорна!" І знову він був правий; в цьому місці його дружина почала сумніватись. Ми продовжували, червона, червона, чорна, чорна, червона, і він їх усіх вгадав! Червона, чорна, червона, швидше, чорна, чорна, чорна, червона, і так уся колода, чорна, чорна, червона, кожнісіньку він відгадав, і наприкінці Ед сміється, він завиває, увесь ресторан витріщається на нас, і я повертаюсь до його дружини, вона витирає сльози щастя. Це була найпрекрасніша магія, яку я взагалі бачив. Трохи згодом я поясню вам, як ми це зробили. Але справжній секрет фокусу, справжній секрет магії - це розуміння та сприйняття різних перспектив, різних точок зору. Давайте поекспериментуємо з перспективою, не бажаєте трохи фокусів? Добре, спробуємо поставити експеримент. Це одна зі старих ілюзій у магії, приступимо. Перевірте ось це; так, будь ласка, ну ось. Це мотузка, ви можете її перевірити. У мене є ще тут, ось вам, одна для вас, так, та одна для вас. Переконайтесь, як це виглядає; чи це те, чим воно виглядає? А ви, як ви виглядаєте? (Сміх) Я не розумію, що це значить. Добре, я заберу це назад, ви виглядаєте спантеличеним, як і я. Продовжимо. я заберу це, дякую, один, два, три шматки мотузки. Три шматки мотузки, і вони однакової довжини, так? Ви - прискіпливі глядачі, я вам скажу; вам доведеться повірити мені. Так що я візьму кінці та триматиму їх: виглядає, що вони однакової довжини. Так виглядає, я не казав, що це велика ілюзія. Які ви прискіпливі, це ж треба. Продовжимо, я вам доведу. Так, усе, дякую! (Оплески) Ось там великий шматок, ось середній, і оцей шматок - маленький. Тут занадто багато речей, я позбавлюся одного зі шматків, вам буде легше спостерігати, якщо їх буде лише два, чи не так? Я повинен почати все спочатку, зараз буде простіше. Але іноді кінці відриваються, що трохи незвично. Я повторю ще раз, якщо ви пропустили. Є люди, які думають, що сутність фокусу у кінцях мотузки. Це не так, серединки, вони також відриваються. Помістимо серединки ось сюди, позаду мотузки, і ми знову в дії. Але ви знаєте, що фокус не виходить з одним шматком мотузки, він навіть не виходить з... двома шматками. Насправді, він виконується з - ми обоє дивились "Вулицю Сезам". Ось вам великий шматок, ось середній, і ось тут маленький; можете, друзі, мені сказати, котрий з них який? Бачите ось цей? Це великий шматок, це великий. Ось середній, і це маленький, маленька ілюзія для початку. (Оплески) Дуже вам дякую. Отже, що зараз відбулося? Виглядає, що ви та я мали зовсім різний досвід, чи не так? Що бачив я? Я бачив рухи, спритність рук та жонглювання. Ви, можливо, бачили кінці мотузки, які стрибали туди та сюди, три різні мотузки, які неймовірно змінювали свою довжину, порушуючи усі закони фізики. Це те, що ми бачили, а що ми відчували? Ви, я сподіваюсь, відчували здивування? Можливо, задоволення? Чи розчарування? Я почувався сфокусованим; це дві зовсім різні перспективи одного й того самого досвіду. Бачите, фокусники стоять перед унікальною дилемою. Фокусник - єдина людина, яка не може бачити магію, оскільки я знаю, як цей трюк виконується, і знання секрету - це обмеження перспективи. Так що фокусник повинен, цілком та повністю, пристати на точку зору аудиторії. Ми робимо це ніч за ніччю, незважаючи, хто перед нами, для того, щоб створити ілюзії. Така техніка має назву "прийняття перспективи". Прийняття перспективи - здатність бачити світ з точки зору іншої людини. В теорії це звучить просто, але на практиці це може бути надзвичайно складно зробити. Наприклад, чи ви, друзі, грали з чимось подібним раніше? Ага, дехто виглядає зраділим, більшість виглядає сердитими лише через те, що я взяв його. Я почуваюся, як в дитинстві, дехто з вас почав сіпатись, коли я його взяв до рук. Я обожнюю кубики Рубика; їх насправді легше зібрати, ніж ви думаєте. Зніміть наклейки, переставте їх, прикріпіть їх назад у вірному порядку? Розберіть кубик на частинки, складіть назад? Я навчився, як це робити, і потім зрозумів, якщо ви обертатимете його дійсно швидко... виглядатиме, ніби він сам себе збирає. (Сміх) Так що зараз трапилось? О, дякую. (Оплески) Щось на зразок уповільненої реакції, усі були .... (Сміх) Так що тут зараз трапилось? Ну, я знаю, якщо я вийду, перемішаю кубік Рубика, підкину його у повітря, і він впаде вже зібраним, ви усі подумаєте, що я дурень. В кращому випадку, придурююсь, а я не хочу, щоб ви так думали. Я хочу, щоб ви насолоджувалися процесом магії, так що я пожартую. Зірвіть стікери, переставте їх, розберіть на частинки, і тоді ви кажете: "О, я зробив це! Друзі, ми розтрощили його молотком, ми жбурнули його об стіну!" Коли так відбувається, ви відчуваєте, що я вас розумію. Коли ви це відчуваєте, між нами утворюється зв'язок, і тоді вже я можу робити трюк, і ми усі можемо насолоджуватися магією у цьому спільному просторі. Тепер ви знаєте, що таке прийняття перспективи. Це здатність бачити світ з точки зору іншої людини. І знаєте, чому фокусники це роблять: щоб створити ілюзії та встановити зв'язок з аудиторією. Але вам навіщо це знати? Ну, виходить так, що ця техніка драматично покращила моє життя поза сценою, поза магією, і більшим чином, ніж я міг собі навіть уявити. Я поясню. У мене немає складнощів при знайомстві з новими людьми, дружбі з ними, налагодженні стосунків. Але мені завжди доводилось боротись, щоб зберегти їх. Зрештою, зв'язки порвуться, люди залишать мене, я лишуся сам. Пройшло багато часу, перш ніж я визнав, що це моя провина, принаймні, здебільшого. Люди в моєму житті не відчували, що я щось вкладав в них. Насправді, це було не так, але це не важливо. Недостатньо піклуватись про кого-небудь; недостатньо розуміти їх. Вони повинні відчувати розуміння, вони повинні відчувати піклування, а цього я не робив. Тоді я застосував техніку, яку відточив на сцені, і я почав використовувати її поза магією, і я усвідомив, що я можу краще, більш змістовно спілкуватися з людьми. Я знайшов друзів, неймовірних друзів на довгі роки, я зустрів прекрасну, жахливо розумну жінку, кохання мого життя, і я зберіг ці стосунки. Ми, власне, заручились, щоб одружитись. О, дякую. (Оплески) Вона буде щаслива почути це. і це все раніш було неможливим. Звичайно, постає питання: як, як ти це робиш, як ти використовуєш "прийняття перспективи"? Ну, спершу вам потрібно зрозуміти різницю між візуальною перспективою та емоційною перспективою. Фокусники зазвичай мають справу з візуальною перспективою. Ми повинні уявити, буквально, як фокуси виглядають для аудиторії. Ми вправляємось перед дзеркалами, ми знімаємо себе та переглядаємо записи, але у стосунках важлива емоційна перспектива. Як інший відчуває вашу взаємодію? Це виглядає складним - зрозуміти чиюсь емоційну перспективу, але повернемось до Еда, Еда та його дружини. Актуальне питання в випадку Еда було: "Як відчуває магію людина, яка сліпа?" Я не хотів, щоб Ед почувався ошуканим, це було важливо. Я не знаю точно, але я можу уявити, якщо ти сліпий, ти можеш бути ошуканим будь-ким будь-коли. Я не хотів, щоб Ед так почувався; я хотів, щоб він відчув магію, Я хотів, щоб він був магом, його дружина, ця жінка витратила своє життя, доглядаючи за ним, щоб вона побачила його у цьому світлі, і щоб вони розділили цей досвід разом. Так що, якщо ви хочете дізнатись чиюсь емоційну перспективу, один з найпростіших способів - спитати. Поставити питання. Занадто часто ми боїмось ставити людям запитання, бо нам здається, що це буде грубо, або вони не захочуть відповідати, але ми недооцінюємо готовність людей відповідати на наші запитання. Перед фокусом я запитав Еда: "Ви завжди були сліпим?" Він відповів схвально. Це була важлива та корисна інформація. Вважається, що люди, які ніколи не були зрячими, матимуть іншу перспективу, ніж ті, хто раніш бачив, але потім втратив зір через нещасний випадок чи хворобу. З Едом я навіть не міг використовувати мову рухів. Ставлячи запитання, я міг налаштувати мій тон, мою поведінку, навіть мою мову так, щоб він відчував розуміння, і ми могли встановити зв'язок. І якщо ви збираєтесь цьому навчитись, важливо не просто ставити питання, а слухати відповіді, слухати, щоб зрозуміти. Не лише слухати, щоб відреагувати або відповісти, як ви вважали раніше. У цьому я чинив неправильно більшість мого життя, як мені здається. Ви чули про це раніше, через це ми почуваємось винними час від часу. але занадто часто ми слухаємо людей лише з наміром виступити з чимось розумним відразу, як тільки стуляться губи співрозмовників, ми можемо перебити та щось сказати. Ми всі так робимо, ми всі винні, але я робив ще гірше, і я свідомо підривав свої стосунки. Чи доводилось вам питати чиєсь ім'я та негайно його забувати? Чому ми забуваємо імена людей? Тому що, поки вони вимовляють своє ім'я, ми думаємо, як ми скажемо своє: ім'я, прізвище, містер Міллер, Браєн. Ми не слухаємо, ми підхоплюємо лише кінцівку розмови. Ви можете почати навчатись цієї техніки: ставте питання, слухайте відповіді, щоб зрозуміти. Коли ви так зробите, ви з'ясуєте, що можете мати кращі, більш значущі зв'язки з людьми, особисті та професійні. Це драматично покращило моє життя, і я справді вірю, що це може покращити ваше. Тож повернемось до Еда. Як Ед, сліпий чоловік, бачив карти? Відповідь, як і для більшості великих фокусів, насправді зовсім проста. Я сидів навпроти нього, і під столом я легенько поставив свою ногу поверх його ноги. Потім я дав йому такі інструкції: "Коли ви вважаєте, що карта червона", і я натиснув своєю ногою на його ногу один раз: "Тоді кажете, що червона. Коли ви думаєте, що вона чорна", - і я натиснув ногою на його ногу двічі: "тоді кажете, що чорна." Я навчав Еда секретної системи комунікації, де я міг би дати йому зрозуміти, якого кольору карта шляхом постукування ноги, один раз - червона, двічі - чорна. Я повторив інструкції: "Якщо думаєте, що карта червона, кажіть червона. Якщо ви думаєте, що це чорна карта, кажіть чорна", і я м'яко стиснув його руку та запитав: "Ви зрозуміли?" Він посміхнувся та відповів: "Так, я зрозумів." Відтепер я знав, що ми встановили зв'язок. Коли все було сказано та зроблено, я пояснив все його дружині, так як зараз пояснив вам, щоб вони могли показати фокус своїм друзям та сім'ї. Ед був схвильований і не міг дочекатись зустрічі з онуками на вихідних, щоб він міг, цитую: "Вразити їх у саме серце!" (Сміх) Розумієте, магія - це не лише технічні навички чи трюки, чи навіть секрети! Магія - це зв'язок. Життя - це зв'язок. Встановлення зв'язку - це прийняття іншої точки зору. Бачите, наш світ - це обмін досвідом, розбитий на індивідуальні перспективи. Уявіть, якби ми усі могли відчути розуміння. Дякую. (Оплески)

Bachelor's degree - Kyiv National Linguistic University (extramural)

Years of experience: 16. Registered at ProZ.com: Dec 2015.

N/A

Across, Adobe Photoshop, memoQ, Microsoft Excel, Microsoft Word, Powerpoint, Trados Studio

Bio

After the translation it should not occur to the reader that the text was originally written in another language. Let me translate your thoughts as if you just think in the Ukrainian language.

I have a B.A. in translation and 12 years of experience as a translator, including technical translation. I am pretty flexible with working hours and I will review your content as many times as it takes for it to exceed your expectations.

Keywords: Ukrainian, technology, science

Profile last updated
Jun 21, 2023

More translators and interpreters: English to Ukrainian More language pairs

Your current localization setting

Select a language

You have native languages that can be verified

Your current localization setting

Select a language