A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Проблемою сьогодення, принаймні у розвинутих країнах, є той факт, що люди нестримно прагнуть тиші, але ніде не можуть її знайти. Ревіння машин, нестихаючий дзенькіт телефонів, цифрові оголошення в автобусах і потягах, блимання телеекранів навіть у порожніх офісах зливаються у нескінченну відволікаючу канонаду. Людський вид виснажує сам себе шумом і бажає зворотнього - чи то у диких хащах, чи у відкритому океані, чи в іншому закутку, де панує тиша й зосередження. Алан Корбін, професор історії, пише свої книги зі сховища у Сорбонні, а норвезький дослідник Ерлінг Кагге згадує про пустелі Антарктики, у яку обидва вони намагалися колись втекти. Втім, як сам пан Корбін вказує у своїй роботі "Історія тиші", сьогодні шуму стало ненабагато більше, ніж раніше. До повітряних шин вулиці міст повнилися оглушливим клацанням оббитих металом коліс і кінських підков по брущатці. До добровільної ізоляції з мобільним телефоном були гучні розмови в автобусах і вагонах потягів. Продавці газет не ходили мовчки зі стосами свого товару, а рекламували його у весь голос, власне, як і торговці вишнями, фіалками й свіжою макреллю. У театрах та оперних залах панував хаос вигуків схвалення й висміювання. Навіть у селах землероби працювали, співаючи. Втім, зараз вони вже не співають. Що насправді змінилося - то це не рівень шуму, на який і в попередні століття багато скаржилися, а рівень роздратування тим, що він займає простір, який мав би бути завойованим тишею. Тут з'являється ще один парадокс, оскільки щойно настає тиша - у гущавині соснового лісу, мертвій пустелі чи раптово спорожнілій кімнаті - її скоріше зустрічають з тривогою, ніж з радістю. У душу закрадається жах. Вухо інстинктивно шукає будь-який звук - чи то потріскування вогню, чи то пташиний крик, чи шурхіт листя, який врятує від цієї невідомої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не так багато. |