A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Сьогодні, принаймні у розвинутих країнах, багато говорять про те, що люди жадають тиші, але не можуть її знайти. Гуркіт автомобілів, нескінченні рингтони, автоматичні оголошення в автобусах та поїздах, телевізори, що ревуть навіть в пустих офісах - кількості цих звуків немає кінця, як немає кінця тому, що вони безперестанку відволікають нашу увагу. Людський рід виснажує себе шумом та прагне його антиподу – десь на природі, в безмежному океані або ж на якомусь виїзному тренінгу, присвяченому спокою та концентрації. Професор історії Алан Корбін для роботи усамітнився у Сорбонні, а норвезький дослідник Ерлінґ Каґґе має, що пригадати про своє перебування в пустках Антарктиди, – вони обидва спробували ізолюватися, кожен у свій спосіб. Однак, як Корбін зазначає у своїй «Історії тиші», шуму зараз, можливо, й не більше, ніж було раніше. Перед тим, як з’явилися пневматичні шини, міські вулиці були наповнені оглушливим стуком оббитих залізом коліс та підків об каміння. Перед тим, як люди добровільно ізолювали себе у мобільних телефонах, автобуси та поїзди дзвеніли розмовами. Продавці газет не тримали свій крам німими пачками, але якомога голосніше рекламували його, те саме робили й продавці вишень, фіалок та свіжої скумбрії. У театрі та опері стояв хаос з вигуків захвату та тюкання. Навіть у полях було чути спів селян, що робили свою важку роботу. Більше вони не співають. Якщо щось і змінилося, так це не рівень шуму, на який і раніше було багато нарікань, а кількість різних факторів, які відволікають нашу увагу і місце яких могла б зайняти тиша. І тут вимальовується інший парадокс, тому що коли тиша дійсно займає це місце – в глибині соснового лісу, у голій пустелі чи в раптом спустілій кімнаті – вона частіше нервує, ніж є бажаною. Підповзає страх, вухо інстинктивно вихоплює будь-який звук – чи то шипіння вогню, чи щебетання пташки, чи шелестіння листя – будь-що, що врятує від цієї невідомої пустоти. Люди хочуть тиші, але не дуже. |