A theme of the age, at least in the developed world, is that people crave silence and can find none. The roar of traffic, the ceaseless beep of phones, digital announcements in buses and trains, TV sets blaring even in empty offices, are an endless battery and distraction. The human race is exhausting itself with noise and longs for its opposite—whether in the wilds, on the wide ocean or in some retreat dedicated to stillness and concentration. Alain Corbin, a history professor, writes from his refuge in the Sorbonne, and Erling Kagge, a Norwegian explorer, from his memories of the wastes of Antarctica, where both have tried to escape.
And yet, as Mr Corbin points out in "A History of Silence", there is probably no more noise than there used to be. Before pneumatic tyres, city streets were full of the deafening clang of metal-rimmed wheels and horseshoes on stone. Before voluntary isolation on mobile phones, buses and trains rang with conversation. Newspaper-sellers did not leave their wares in a mute pile, but advertised them at top volume, as did vendors of cherries, violets and fresh mackerel. The theatre and the opera were a chaos of huzzahs and barracking. Even in the countryside, peasants sang as they drudged. They don’t sing now.
What has changed is not so much the level of noise, which previous centuries also complained about, but the level of distraction, which occupies the space that silence might invade. There looms another paradox, because when it does invade—in the depths of a pine forest, in the naked desert, in a suddenly vacated room—it often proves unnerving rather than welcome. Dread creeps in; the ear instinctively fastens on anything, whether fire-hiss or bird call or susurrus of leaves, that will save it from this unknown emptiness. People want silence, but not that much. | Проблема століття, принаймні у розвинених країнах, полягає в тому, що люди прагнуть тиші, але не можуть її досягти. Гул транспорту, безкінечні сигнали телефонів, цифрові сповіщення в автобусах та потягах, ревіння телевізорів навіть у порожніх офісах — увесь цей безмежний арсенал відволікаючих факторів. Людство само себе виснажує і шукає протилежного — тиші та зосередженості, чи то в нетрях дикої природи, чи на океанських просторах, чи в якомусь усамітненому місці. Алайн Корбін, професор історії, пише зі свого укриття у Сорбонні, а Ерлінг Кагге, норвезький дослідник, пригадує простори Антарктики, куди обоє намагалися втекти від шуму. І все-таки, як зазначає пан Корбін у своїй роботі «Історія тиші» ("A History of Silence"), тепер, мабуть, вже немає такого шуму, як раніше. До застосування пневматичних шин міські вулиці наповнювалися оглушливим лязкотом коліс з металевими обідками і кінських підков об каміння. До періоду добровільної ізольованості в межах власних мобільних телефонів автобуси і потяги оприлюднювали повідомлення, супроводжуючи їх гучним дзвоном. Продавці газет не звалювали свій товар на мовчазну купу, а рекламували його якомога голосніше; так само робили продавці вишень, фіалок і свіжої скумбрії. Театр і опера були осередком хаосу із вигуків радості та освистування. Навіть у селах трудівники співали під час важкої праці. Тепер вже не співають. Змінився не стільки рівень шуму, на який так само скаржилися й у минулих століттях, скільки кількість відволікаючих факторів, які заповнюють потенційний простір для тиші. Але і тут виникає парадокс: як тільки тиша заполоняє цей простір — серед гущі соснового лісу, в безлюдній пустелі, в раптово спорожнілій кімнаті — вона виявляється радше лякаючою, ніж бажаною. Закрадається страх, і слух інстинктивно реагує на будь-яке шарудіння, чи то шипіння вогню, чи спів птахів, чи шелест листя, які мають врятувати від цієї незвіданої порожнечі. Люди хочуть тиші, але не настільки. |